Глава 23

Аліна

Я сиділа в маленькому затишному кафе, розмішуючи ложкою каву, коли за спиною почула знайомий голос.

— Так я ж тобі казала, що Марта ще рік тому око на Олексія поклала... — реготала одна.

— Та що ти! — здивувалася інша. — А я думала, вони випадково закрутили...

— Випадково? Та вона його обробляла ще коли Олена й не підозрювала! І чекала терпляче моменту...

Я завмерла. Серце гупало, а пальці судомно стискали чашку. Озирнулась — знайомі дівчата з офісу. Говорять про Олену... і Марту.

— Кажуть, Марта сама підлаштувала ту вечірку... Підлила йому, звабила... А тепер вдає, що нічого не робила.

Мене наче обухом по голові огріли. Не могла більше слухати. Схопила сумку, вибігла з кафе, ледве дихаючи.

Одна думка в голові: "Я маю сказати це Олені. Негайно."

Я подзвонила:

— Олено, це важливо. Ти мусиш почути. Зустріньмося сьогодні.

Олена

Ми сиділи на лавці. Я дивилася на Аліну — вона вся тремтіла.

— Я випадково дізналась, — сказала вона. — Марта давно мала плани на Олексія. Вона закохалась у нього. І діяла цілеспрямовано...

Я мовчала. Усередині все стискалося. Спочатку — шок. Потім — біль. Потім... гнів.
— То вона з самого початку зрадила мене... Не лише він...

Аліна взяла мене за руку:

— Ти не винна. Винні вони. Це їхня ганьба.

Я вже не плакала. Щось змінилось. У мені запалав вогонь.

"Я буду жити далі. І більше не дозволю себе зрадити."

Наступного дня я чекала її біля кав’ярні. Вона з’явилася — легка сукня, посмішка, як завжди.

— Оленко! Яка несподіванка!

Я глянула їй просто в очі.

— Досить. Не треба фарсу.

— Я не розумію, про що ти...

— Та прекрасно розумієш. Ти дружила зі мною і планувала, як займеш моє місце.

Люди обертались, але мені було байдуже.

— У вас усе одно вже нічого не було путнього! — закричала Марта. — Ми просто знайшли одне одного! Як дві половинки одного цілого.

— І ти добре “постаралася”, щоб усе зруйнувалось, так?

Ніколи б не подумала, що Марта — справжня зміюка.  

— Життя — не казка. Ти програла, — кинула вона.

— Ні, Марто. Я не програла. Програла ти. Бо ти залишишся з тим, що вкрала. Я — позбулась гнилі.

Я розвернулась і пішла геть. Вперше за довгий час мені стало легше дихати.

Я блукала містом, задумана, трохи розбита. Але з кожним кроком — повертала себе собі.

Вдома я сиділа на підлозі, дивилась, як вечір перетікає в ніч. І раптом зрозуміла:

Моє життя вже не буде таким, як раніше. І це добре.

А тоді прийшло повідомлення від Аліни:

"Ти сильна. І ти знову будеш щасливою. А ці люди самі створили собі нещастя."

Я усміхнулась крізь сльози.

Марта

Я думала, ми нарешті разом. Усе для цього зробила.

Але сиджу в квартирі з Олексієм, тримаю склянку із соком, говорю, а він навіть не чує, що я кажу.

Він дивиться в телефон, а мне зовсім не помічає.

— Ти знову думаєш про неї? — вирвалося з мене.

Мовчить.

— Я віддала тобі все! Я втратила подругу заради тебе! А ти сидиш тут — і сумуєш за нею?!

Він тільки тоді подивився на мене:

— Я не просив тебе руйнувати дружбу. Я сам наробив дурниць. І тепер не знаю, як з цим жити...

Я засміялася — гірко, голосно.

— Чудово. Просто чудово.

І раптом я занадто чутко відчула, що він не зі мною. Він не тут. Частина його залишилась там, з Оленою. Бо він зовсім не такий, як був колись. Тепер він змарнілий. Розбитий. Чужий.

І хоч я так довго думала, що перемогла — зараз мені страшно.

Бо я бачу: я отримала не любов, а лише її гострі уламки.