Глава 22

Вечір був несподівано теплий. Аліна вмовила мене вийти на прогулянку — просто пройтися вуличками старого міста, подихати свіжим повітрям, трохи розвіяти думки.

— Ти надто багато сидиш вдома, Олено. Треба жити, розумієш? — всміхалася вона, тримаючи в руках каву.

Я намагалася теж посміхатися, хоч біль досі важким каменем давив на груди. Ми йшли повз кафе, які ледь мерехтіли м'яким світлом.

І раптом... Аліна зупинилася.

— Олено... — прошепотіла вона, її обличчя різко побіліло.

Я відчула, як серце стиснулось. Повернула голову туди, куди дивилася Аліна.

У глибині маленького кафе, за столиком біля вікна, сиділи двоє: Олексій... і Марта.

Вони були надто близько одне до одного. Марта щось ніжно шепотіла йому, сміялась а він дивився на неї з тією ніжністю, яку я давно не бачила у його погляді.

Кров ударила в скроні. Я зробила крок назад. І відчула, як світ починає хилитися під ногами.

— Це... — не могла вимовити я.

Аліна встигла підтримати мене за руку.

— Ходімо, — твердо сказала вона. — Ти не маєш це бачити.

Я хотіла бігти. Сховатися. Забути. Але не могла відірвати очей від цієї сцени.

Ось вона — правда.

Та сама, від якої я так довго тікала.

Я видихнула різко й рішуче.

Аліна міцніше схопила мене за руку:

— Не треба, Олено! Не принижуй себе…

Але я вирвалася. Серце шалено калатало, ноги самі понесли мене вперед.

Я відкрила двері кафе, дзвіночок дзенькнув над головою, привертаючи до мене увагу всіх відвідувачів.

Олексій і Марта підвели погляди одночасно. Його обличчя враз змінилося — шок, страх, сором. А Марта... Марта лиш усміхнулася ледве помітно і нахилила голову.

Я наблизилася. Я тремтіла від злості і болю.

— Чудово виглядаєте разом, — голос мій зривався, але я змусила себе говорити чітко. — Сподіваюся, вечеря смачна. Вона ж приправлена зрадою!

Олексій рвучко встав зі стільця і сказав:

— Олено, я можу все пояснити...

— Пояснити? — гірко розсміялася я. — Що саме? Як ти сім років брехав мені в очі?

Марта, не приховувала іронії. Вона легенько поклала руку йому на плече.

Я кипіла від люті.

— А ти, Марто... — я глянула прямо в її фальшиві очі. — Ще недавно питала, як мені допомогти. Сама доброта! І весь цей час ти просто крала моє життя.

— Ти сама все втратила, — холодно відповіла вона. — Я лише взяла те, що тобі вже не належило.

Біль обпік серце. Я не стрималася і дала Марті ляпаса. У залі настала мертва тиша.

Олексій схопив мене за руку, але я висмикнулася.

— Не торкайся мене більше ніколи! — прошипіла я і, зібравши залишки гідності, вибігла з кафе.

На вулиці мене вже чекала Аліна. Вона міцно обійняла мене, і я, нарешті, дозволила собі розплакатися. Світ розвалювався на шматки.

Я йшла вулицею, ледве стримуючи крик. Сльози вже висохли. Істерика не мала влади наді мною більше.

Світ став іншим. Суворим, холодним, справжнім.

Я зупинилася біля першої-ліпшої лавки, глибоко вдихнула вечірнє повітря. Тепер я бачила все ясно: Олексій більше не мій коханий. І Марта... вона ніколи не була подругою. Ніколи.

— Зрадники, — прошепотіла я крізь зуби, стиснувши кулаки.

Телефон задзвонив — Олексій. Я дивилася на екран кілька довгих секунд. Колись такий дзвінок змушував серце битись швидше від щастя.

Тепер — лише від злості.

Я скинула виклик. І вдруге. І втретє. Нехай дзвонить хоч до ранку — я не відповім.

Олексій остаточно помер для мене тієї миті, коли я побачила, як він тримав її за руку.

Аліна підійшла тихо, сіла поруч.

— Як ти?

Я посміхнулася. Посмішка вийшла гірка.

— Я вільна, Аліно. Вільна від ілюзій. Від брехні. Від них обох.

Аліна мовчки стиснула мою руку.

— І знаєш, — я підняла голову і подивилась на зоряне небо, — я більше не збираюсь плакати за тим, хто мене зрадив.

Я заприсяглася собі: більше ніяких сліз через Олексія. Ніякого жалю за втраченим. Від сьогодні я починаю нове життя.