Глава 21

Я зручно вмостилася у м’якому кріслі на кухні Аліни, насолоджуючись запахом кориці та теплого молока. Було незвично затишно й водночас тривожно.

— Ти знаєш, я вчора бачилась з Мартою, — обережно почала я.

Аліна насторожено підняла брови.

— І що вона сказала?

Я знизала плечима. Я намагалась надати своїм словам легкості, хоча всередині все бурлило.

— Вона була дуже приємною... Підтримувала… Казала, що можливо, я тримаюсь за минуле, яке вже давно змінилося. Що, може, Олексій завжди був не тим, за кого я його вважала, а я просто закривала очі.

Аліна нахилилася ближче, її очі блищали невдоволенням.

— Мм, цікаво... — тихо промовила вона. — І ти віриш у її щирість?

Я нервово ковтнула чай і обпекла її язик.

— Я не знаю, Аліно... Можливо, вона має рацію? Може, я просто сама себе обманювала?

Подруга стиснула руки в кулаки, а потім сховала їх під столом.

— Послухай, Олено, — її голос був спокійним, але рішучим. — Ви були разом сім років. Сім років, упродовж яких ти була щасливою. Так, останнім часом щось зламалося... Але ти ж пам'ятаєш, яким він був? Він любив тебе. Піклувався. Підтримував.

Я опустила погляд, бо правда різала серце.

— І ще, — продовжила Аліна, трохи м’якше. — Марта... Я не хочу тебе налаштовувати, але хіба ти не вважаєш дивним, що вона так активно штовхає тебе на думку відпустити його?

Я завмерла.

До цього я не замислювалася над цим. Марта завжди здавалася мені другом. Але в словах Аліни було щось тривожно-правдиве.

— Я просто втомилася боротися, — прошепотіла я. — Мені так хочеться знову відчувати спокій...

Аліна м'яко доторкнулась до моєї руки.

— Ти маєш право на спокій. Але не дозволяй іншим вирішувати за тебе, що відчувати і що пам’ятати. Особливо тим, хто можливо не такий вже й щирий.

Я кивнула, навіть не усвідомлюючи цього.

Всередині, серед болю й сумнівів, з’явився маленький клубок недовіри.

І я ще не знала, що саме він згодом відкриє мені очі на правду…

Наступні дні були дивними: ніби звичне життя продовжувалося, але всередині мене щось змінилося. Я не могла викинути з голови розмову з Аліною. Її слова пульсували в моїй голові, мов тихий дзвін: "Чому Марта так активно налаштовує тебе відпустити його?"

Я спробувала відкинути ці підозри. Адже Марта — моя подруга. Ми стільки всього пройшли разом! Та з кожною новою розмовою, кожним випадковим повідомленням я починала сумніватись в ній все більше.

— Як ти? — спитала Марта кілька днів потому, коли ми зустрілися у невеликому кафе неподалік мого дому. Вона виглядала бездоганно: легка сукня, ідеальна зачіска, сяюча усмішка.

— Намагаюся якось триматися. Не так просто викинути з серця сім років... — мляво відповіла я.

Марта співчутливо нахилила голову, але в її очах промайнуло щось дивне, щось таке, чого я не встигла вловити.

— Олена, просто подумай про себе. Може, Олексій уже давно не той. Може, навіть краще, що все так сталося, — вона зробила ковток кави і посміхнулась.

Я зморщила лоб і почала згадувати, як зовсім недавно Олексій піклувався про мене, сміявся разом зі мною, тримав за руку в найважчі моменти.

— Чому ти так упевнена в цьому? — вирвалося в мене несподівано.

Марта злегка знітилася, але швидко повернула собі безтурботність.

— Просто інтуїція. Я не хочу, щоб ти витрачала життя на того, хто тебе невартий.

Її слова звучали правильно, та в душі занило.

І коли Марта, прощаючись, мимохідь сказала:

— Може, він уже давно кохає іншу...

...я відчула, як усередині мене щось повторно зламалось.

Я поверталася додому під хмарним небом, міцно притискаючи сумку до грудей. У голові знову і знову лунали слова Аліни і цей дивний натиск Марти.

Щось було не так. Я ще не знала що саме, але відчувала: розгадка вже близько. І вона мені не сподобається.