Глава 20

Сонячний промінь ковзнув кімнатою, змушуючи мене зажмуритись.

Було важко вставати, важко дихати, важко просто існувати.

В голові весь час крутилися однакові думки: "Чому? За що?"

Раптом у двері постукали.

— Оленко, це я, Марта! — пролунав знайомий голос за дверей.

Я поспішно витерла сльози і відчинила.

Переді мною стояла Марта. Вона налетіла на мене. Обійняла. В ї очах була тривога. Але мені на мить здалось, що вона показна.

— Я почула від знайомих... — почала вона. — Що у тебе складнощі з Олексієм... Не могла залишитись осторонь.

Марта знову обняла мене. Так, ніби ми були сестрами.

Я розчулено вдихнула знайомий аромат її парфумів і запросила на кухню.

Ми довго мовчки пили чай.

Я намагалася зібрати думки, але Марта завела розмову першою:

— Ти знаєш, інколи краще вчасно відпустити... ніж тримати того, хто тебе більше не цінує.

Я подивилася на неї розгублено.

— Ти думаєш, що мої надії марні?

Марта зробила сумне обличчя.

— Я просто хочу, щоб ти не страждала. Олексій... Ну, розумієш, чоловіки такі. Якщо він уже пішов до іншої — це не через одну сварку.

В її голосі, здається, було співчуття, але щось у мені сіпнулося від цих слів.

— Ти знаєш, з ким він?.. — несміливо запитала я.

Марта опустила погляд. Вона наче вагалася.

— Ні, точно не знаю... Але кажуть, він давно вже якось дивно поводився… І ти сама це відчувала, правда?..

Я кивнула.

Так, я давно помічала холод у його очах.

І все ж чути про зраду Олексія від Марти було нестерпно боляче.

— Ти маєш право на щастя, Оленко, — тихо сказала вона. — Не тримайся за того, хто тебе не обирає.

Вона підвелася і ще раз обняла мене.

Її обійми були теплими, навіть затишними... але всередині мене росло якесь незрозуміле напруження.

Я відпустила її. Подякувала. І видихнула.

Після того, як за нею зачинилися двері, я довго сиділа на кухні і дивилась у порожню чашку.

"Може, Марта має рацію... Може, я справді тримаюся за примару минулого?.."

А в голові раптом промайнуло дивне відчуття: щось у її погляді і поведінці було не так.

Але я відкинула цю думку — занадто сильно хотілося вірити, що хоч хтось ще на моєму боці.