Глава 19

Світ навколо жив своїм життям, а я ніби застигла. Дні нагадували сіру смугу. Ранок, вечір, ніч — усе зливалося в єдиний нескінченний потік. Я рухалася механічно: варила каву, мила підлогу, складала речі, тільки щоб не думати.

Аліна з'явилася без попередження. Вона просто увійшла до квартири, наче боялася, що я нікому не відчиню. Сіла поруч, простягнула мені паперовий стаканчик з чаєм і довго мовчала.

— Скільки ти ще збираєшся ховатися? — тихо спитала вона, торкаючись моєї руки.

Я лише знизала плечима. Що я могла їй відповісти? Як пояснити цей холод у грудях, цю порожнечу, яка роз’їдала мене зсередини?

Перед очима знову сплив спогад: ми з Олексієм на терасі маленького кафе. Він читає мені напам’ять рядки з улюбленого вірша. Сміється. А я дивлюся на нього і думаю: ось воно, справжнє щастя. Наше щастя.

Його ніжність, його підтримка, його вміння відчувати мене з півслова — все це було правдою. Колись.

Я стиснула стаканчик так міцно, що чай побіг по моїм рукам.

— Він був для мене всім, Аліно... — прошепотіла я, ледве стримуючи сльози.

Подруга зітхнула і обняла мене.

— Ти мусиш жити, Олено. Для себе. Для свого майбутнього. Інакше ти загубишся в минулому.

Вона запропонувала сходити в нове кафе. Просто посидіти, просто спробувати вдихнути життя. Я вагалася, але щось у її голосі змусило мене погодитись.

Кафе було затишним, з приглушеним світлом і тихою музикою. Я сиділа в кутку і відчувала себе чужою у цьому теплому світі. Аліна щось розповідала, жартувала, намагалася мене розсмішити.

Я слухала, а думки все одно поверталися до Олексія.

До його рук, що обіймали мене вночі.

До його голосу, який обіцяв мені вічність.

До нас, якими ми колись були.

Я опустила погляд у чашку кави й відчула, як хтось дивиться на мене. Підняла очі і зустріла погляд незнайомого чоловіка. Чоловік не виглядав настирливим. Просто тепло мені посміхнувся.

На мить я навіть забула про всі свої проблеми.

Я швидко відвела очі.

Ні, це ще нічого не значить.

Я ще не готова.

Але глибоко всередині щось ледь чутно здригнулося. Наче хтось доторкнувся до замерзлого серця і розтопив крихітний шматочок криги.

Я все ще любила Олексія.

Все ще трималася за уламки нашого минулого.

Але вперше за весь цей час я відчула: десь там, за межами мого болю, світ ще існує. І, можливо, він ще має для мене місце.