Глава 18

Я сиділа в кав’ярні ще довго після того, як Олексій пішов.

Мої пальці тремтіли і стискали чашку з уже холодною кавою.

Світ навколо щез. Люди, голоси, запахи — все ніби зникло у густій, липкій порожнечі.

Я дивилася в одну точку і намагалася зрозуміти, що щойно сталося.

Ні, я пам’ятала кожне його слово. Кожен жорсткий погляд. Кожен удар, що летів просто в серце.
Але мій розум відмовлявся в це вірити.

Мій Олексій. Моя найближча людина. Той, з ким ми мріяли, будували плани, говорили про дім, дітей... Той, хто колись присягав: "завжди" — і був щирим.

Але тепер це "завжди" завершилося.

Я витерла сльози, які повільно стікали щоками, і підвелася.

Ноги не слухалися, немов не хотіли нести мене далі.

Я вийшла на вулицю, де накрапав дощ, і зробила глибокий вдих сирого повітря.

Треба було кудись іти. Кудись, абикуди. Лише б не стояти.

Я блукала вулицями, як душа, що загубила шлях.

Спогади навалювалися хвилею: перший поцілунок… перше «я тебе кохаю»… довгі вечори на кухні — чай, розмови, сміх...

Усе стерлося одним реченням: "Я вже виправив. З іншою."

Ці слова, як лезо, розсікли мене зсередини. Я розсипалась. Повністю. Без залишку.

Увечері я сиділа на підлозі своєї квартири, обійнявши коліна.

Телефон мовчав.

Олексія більше не було в моєму світі.

Я не знала, скільки часу минуло. Година? Дві? Вічність?

І тоді екран засвітився — повідомлення.

Аліна:

"Ти вдома? Я приїду. Не залишайся сама."

Я ще не встигла відповісти, як почула дзвінок у двері.

Вона стояла на порозі з великим теплим пледом і пакетом, звідки пахло пирогом. Без зайвих слів, без жодного питання — просто обійняла. Міцно. Довго.

І тільки тоді я дозволила собі розплакатися в чиїхось обіймах.

Мій світ зруйнувався.

Але, можливо… це ще не кінець.

Можливо, це лише початок моєї нової історії.