Глава 17

Я блукав порожньою квартирою друга, в якій тимчасово жив. Бо не наважувався повернутися додому. Це все було ще до того дзвінка. До того болючого повідомлення. До вечора, коли все було ще відносно цілим…

Дні проходили крізь туман. Марта все частіше дзвонила, говорила ніжно, обіцяла нові почуття. Але в глибині душі я не міг позбутися відчуття провини.

Я довго вдивлявся у свій телефон. Контакт «Олена» здавався мені чимось далеким, забороненим. Але пальці самі набрали знайомий номер.

Навіщо? Сам не знав. Хотів вибачитися? Повернути все? Попрощатися?

Гудки. Тиша.

Я нерішуче надіслав коротке повідомлення:

"Мені треба тебе побачити."

Після цього довго сидів на краю дивана, не розуміючи, що саме відчуваю.

Того вечора Марта залишила мене самого. Зробила це навмисно, я знав. Вона розуміла: коли людина лишається сам на сам із думками — вона швидше робить вибір.

Я не спав до самого ранку. У голові крутилися спогади: дотики Олени, її усмішка, її вірність. І водночас — солодкі, нав’язливі обійми Марти, її легкість, її захоплення мною.

Коли Олена погодилась на зустріч, я вже вирішив — мушу бути жорстким. Інакше не вирвусь із цієї пастки, з власних сумнівів.

У кафе вона виглядала такою справжньою, що в мене тремтіли руки. Але я змусив себе начепити маску байдужості.

Я вирішив зруйнувати усе сам. Різко. Безжально.

— Я все ще вірю в нас… — сказала вона тихо. Так тихо, що моє серце обірвалося.

Я зціпив зуби, я намагався приховати душевний біль.

— Даремно. Ти більше не частина мого життя.

Вона подалася вперед, ніби хотіла мене зупинити, але я вже підвівся.

— Ми могли б все виправити! — її розпач розривав мої груди

— Я вже виправив. З іншою, — кинув я холодно і пішов. Не озираючись.

На вулиці я вперше по-справжньому відчув, що втратив щось важливе.

Ні, не щось. Когось. Її.

Але щось виправити я вже не міг, бо мене затягнула нова історія — солодка й гаряча.