Глава 16

Я більше не хотів бачити Марту. Після того вечора мені було огидно дивитися в дзеркало.

Я уникав її, намагався менше ходити коридором, ховався в кабінеті, прикриваючись роботою. Але вдома все рівно ставав ще більш закритим, ще холоднішим з Оленою. Не через злість до неї — через сором перед самим собою.

Олена це відчувала. Шукала мій погляд за вечерею, питала, як справи на роботі, намагалася торкнутися моєї руки — а я мимоволі відсмикувався. Її біль лише підсилював мою провину.

«Скажи їй, будь чесним», — шепотів мені внутрішній голос. Але що я міг сказати? Що зрадив її, навіть не розуміючи як? Що сам себе зненавидів після того?

Натомість я замикався в собі ще глибше.

Через тиждень Марта знову чекала мене біля офісу. Цього разу вона поводила себе відверто, вже не було жодних удаваних випадковостей. У руках у неї була кава в одноразовому стаканчику.

— Я не можу без тебе, — просто сказала вона і подала мені каву.

Я спробував пройти повз, але Марта схопила мене за рукав.

— Я не прошу нічого. Просто... побудь трохи поруч.

Її очі блищали від сліз. Вона виглядала такою нещасною, загубленою, що моє серце здригнулося.

Я зупинився. Я знав напевно, що не кохаю її. Але в мені жила втома, біль, відчай. А Марта ніби пропонувала просте рішення: бути потрібним, бажаним, знову відчути себе живим.

Саме тоді я зробив другий, куди страшніший крок — погодився провести з нею цілий вечір.

Того вечора я не повернувся додому.

Олена мабуть всю ніч сиділа біля вікна з телефоном у руках і не знаходила собі місця.

А я сидів у квартирі Марти, дивився у стелю і ненавидів себе за слабкість.

— Все буде добре, — шепотіла Марта, притискаючись до мене. — Ти заслуговуєш на щастя.

Тільки чомусь з кожним її словом я почувався все більш нещасним.