Глава 14

Я не чекала від нього нічого більше.

Після днів мовчання біль всередині притупилася, залишивши глуху порожнечу.

Тому коли в моєму телефоні з'явилось його повідомлення — коротке, безапеляційне "Нам треба поговорити", я довго не відповідала.

А потім погодилася. Чому — сама не знала.

Він чекав мене біля старої кав'ярні. Тієї самої, де колись вперше взяв мене за руку.

Стояв, сутулившись, втупивши погляд у землю.

Мене вразила його розгубленість — він здавався зламаним.

Підійшла мовчки. Він підвів очі — червоні, втомлені.

Ніяких звичних усмішок. Ніякої впевненості.

Ми сіли за столик біля вікна. В Олексія навіть руки трохи тремтіли, коли він замовляв каву. Я відчувала, як важке передчуття огортає мене з голови до п’ят.

Першою мовчання порушила я:

— Чого ти хотів?

Олексій зітхнув. Якийсь час він крутив ложечку в пальцях і дивився в вікно. А потім перевів на мене погляд і відповів:

— Я... — знітився, — я мусив тобі сказати правду.

Я сплела пальці і заставила себе сидіти рівно.

— Кажи.

Він подивився у свою чашку, наче там міг знайти підказку. Але її не було.

— Я зрадив тобі. До нашої сварки.

Мені здалося, що земля похитнулася під нами. Бо одне діло підозрювати, а зовсім інше — почути.

— Чому? —ледь прошепотіла я.

Олексій довго пояснював. Не зрозуміло. Виправдовувався і водночас визнавав свою слабкість.
Про те, що я була зайнята, що йому бракувало тепла... що з іншою усе сталося "само собою".

А я сиділа і дивилася на цю людину, яку колись любила більше за життя, і розуміла:

Все, що ми будували сім років, він обміняв на кілька годин утіхи.

Коли я спитала, чим вона краща за мене, він не зміг одразу відповісти. І ця мовчанка вбивала мене більш за все.

— Вона прийняла мене таким, яким я є, — нарешті вирвалося з його вуст.

Я піднялася з місця, ледве стримуючи сльози.

— Ми могли б все виправити! — крикнула. Я не впізнавала свого голосу.

— Та я вже виправив, — холодно відповів він. — З іншою.

Крапка.