Глава 13

Минуло кілька днів.

Він не дзвонив. Не писав. Не повертався.

Я прокидалась щоранку з порожнечею в серці, слухала тишу квартири. І ця тиша підкреслювала його відсутність.

Аліна дзвонила майже щодня. Її дзвінки були тим єдиним промінчиком тепла, що пробивався крізь мої думки.

— Ти тримаєшся? — питала вона м’яко.

— Стараюсь, — відповідала. Я дійсно старалась. Старалась не розплакатися.

Одного вечора вона наполягла на зустрічі. Ми сиділи у знайомому затишному кафе. Аліна уважно дивилася на мене, ловила кожен мій погляд, кожне зітхання.

— Ти маєш пам'ятати: твій спокій важливіший за життя з зрадником, — тихо сказала вона, стискаючи мою долоню. — Що б він там собі не думав, твоє життя не закінчилось.

Я гірко посміхнулась.

— Моє серце цього ще не знає...

Аліна подала мені серветку, коли сльози мимоволі підступили до очей.

— Слухай, — вона говорила з тією впевненістю, якої мені так не вистачало, — поки ти будеш сидіти і чекати, чи повернеться він, ти тільки глибше тонути будеш. Ти маєш знову згадати себе.

— Як? — запитала я пошепки.

Аліна хитро посміхнулася:

— Ми почнемо з маленьких речей. Новий манікюр, нова сукня... А там подивимося. Якщо буде настрій — зведу тебе з симпатичним і ніжним хлопчиком. Нехай він тобі нагадає, яка ти прекрасна.

Я усміхнулась крізь біль.

— Поки що я ще тримаюсь за нього... за ту ілюзію, що все можна виправити.

Аліна не сперечалась. Вона тільки легенько погладила мене по руці й сказала:

— Я поряд. І я допоможу тобі знайти себе знову.

І в ту мить я вперше відчула: можливо, я ще зможу нормально жити... навіть якщо ми більше ніколи не будемо разом.

Ніч була важкою.

Я довго лежала у темряві, слухала як тікає годинник. Цей звук був гнітючий – і кожен подих мені здавався зайвим…

Телефон завібрував різко й несподівано. Я здригнулась. Серце шалено закалатало, наче перед стрибком у прірву.

На екрані — його ім'я.

Я не знала, відповідати чи ні.

Пальці самі натиснули кнопку.

— Алло... — прошепотіла я.

На тому кінці — мовчання. Потім обережне, нерівне дихання. І голос, такий знайомий, але чужий, спотворений втомою і ще незрозуміло чим:

— Я... не знаю... Навіщо я дзвоню...

Я завмерла.

Надія й страх роздирали мене навпіл.

— Ти... як? Добре? — вичавила я із себе.

Сміх. Глухий, ледь чутний.

— Добре?.. Без тебе?.. — пауза. — Звикнути можна до всього.

Моє серце розлетілося на мільйони уламків.

Я чекала правильних слів. Чекала, що він попросить пробачення. Хотіла щоб він боровся. Чекала хоча б на натяк, що ми по-справжньому важливі одне для одного.

А почула… нічого.

— Ти хотів щось сказати? — запитала. Я дуже боялась почути відповідь.

— Ні... Просто... іноді тиша ще гірша, ніж біль... — прошепотів Олексій.— Пробач, що потурбував.

І він перервав розмову.

Так просто.

Без "прощай". Без "люблю".

А я сиділа в темряві, тримала телефон біля скроні і намагалась зрозуміти, від чого більше болить — від його слів чи від мовчання, яке знову повернулося у мій світ.