Глава 12

Аліна приїхала швидше, ніж я очікувала.

Коли я відчинила двері, вона понуро стояла на порозі. На Аліні була легка куртка. Обличчя заплакане. А в руках пакет з моїми улюбленими солодощами.

— Тримай, — простягнула вона мені плитку шоколаду й одразу обійняла.

Я заплющила очі й притулилась до неї, ніби до рятівного берега серед бурхливого моря.

Аліна була моєю подругою ще зі школи.

Весела, трохи різка, з гострим язиком і м’яким серцем.

Вона завжди знала, коли треба пожартувати, а коли — просто мовчки посидіти поруч.

Ми з нею пройшли через перші розчарування, іспити, зради перших «кохань».

Разом святкували перемоги й разом зашивали рани.

Вона не ставила дурних питань, не вимагала пояснень.

Вона просто була.

Ми мовчки сіли на кухні. Аліна налила нам чаю й глянула на мене уважно:

— Хочеш, ми зараз усе обговоримо? А хочеш — просто посидимо й подивимось дурний серіал?

Я ледь усміхнулася крізь сльози:

— Хочу поговорити... але боюсь, що не зможу.

Вона хитнула головою:

— Не поспішай. Почни з того, що болить найбільше.

Я вдихнула на повні груди.

— Він змінився... вже давно. А я все не хотіла вірити. Я трималася за наші спогади, за надію, що все повернеться. А сьогодні... сьогодні я вперше зрозуміла, що більше не потрібна йому.

Аліна уважно слухала. Вона не перебивала.

— Часом, — сказала вона тихо, — ми тримаємо у руках розбите скло, сподіваючись, що воно стане знову цілим. Але тільки більше ранимо себе.

Я схлипнула, і сльози знову покотились по щокам.

— Я не знаю, як жити далі без нього...

Аліна поклала руку на мою:

— Ти вже живеш. Ти вже борешся. І я поряд. Ми пройдемо через це разом.

І вперше за останні дні я повірила, що, можливо, все ще буде добре.

Не зараз, не завтра, а колись.