Глава 11

Після того, як Олексій пішов, квартира здалася мені надто великою.

Я опустилась на підлогу посеред вітальні, обійняла себе руками. Я намагалась хоч якось стримати той внутрішній біль, який роздирав мене зсередини…

Телефон мовчав.

Олексій не дзвонив, не питав, чи я в порядку, не казав, що все буде добре.

Я залишилась сама. Усе, що в нас було, розсипалось так легко, ніби й не існувало.

На автоматі я взяла телефон, почала гортати старі переписки.

"Кохаю тебе. І завжди буду кохати".

"Ти — моє все".

"Не уявляю життя без тебе".

Мене трясло. Я міцно стиснула екран, ніби могла затримати минуле, яке вислизало, як пісок крізь пальці…

Потім я відкрила спільні фото.

Його посмішка. Мої щасливі очі. Наші обійми.

Я не стримала сліз. Вони текли неконтрольовано, гарячими потоками. Обпікали щоки.

Скільки зусиль я вкладала в нас. Скільки мрій. Скільки надій.

І все це виявилось нікому не потрібним. Ні Олексію, ні долі.

Я лежала на холодній підлозі й дивилась у стелю. Я відчувала, як біль поступово заступає місце пустоті…

Минуло кілька годин. Можливо, більше. Я вже не розрізняла час.

Потім я схопила телефон і, майже не думаючи, натиснула знайомий контакт.

— Ало? — пролунав сонний голос Аліни, моєї кращої подруги.

Я мовчала кілька секунд, збиралась із силами.

— Ліна... мені дуже погано...

— Я зараз приїду. Тримайся, добре? Просто тримайся.

Аліна одразу прокинулася. Я чула, як вона почала збиратися.

Я мовчки вимкнула телефон і нарешті дозволила собі захлинутися сльозами.

Схоже, я більше не буду одна. Хоча б на кілька годин.