Глава 8

Ніч була спокійна, але не для мене. Я сиділа на ліжку і дивилась у стіну.

Голова була забита питаннями, а серце — болем, який не стихав.

Він увійшов до кімнати тихо, мовчки, як завжди, коли знав, що щось не так.

Не було вже тих жарких обіймів, не було ніжних поглядів.

Було лише мовчання.

— Ти вибачишся переді мною? — запитала я.

Мені вже не хотілося говорити м'яко. Я була зла і втомлена.

— Як можна так поводитися? Ти думаєш, що я нічого не розумію?

Він сів на край ліжка, опустив голову.

— Я не хотів тебе образити. Просто… я був занадто нервовий. У мене справи.

— Справи? — голос мій тремтів від розчарування. — Ти кажеш "справи", а насправді це вже не перший раз, коли ти мене ігноруєш. Куди поділася та ніжність, яку ти колись проявляв до мене?

— Я сказав, що вибачаюсь. Ти чому все так ускладнюєш? — він підвів голову, і в його очах з'явився той самий холод, який я так боялася.

— Я не вірю тобі, — тихо сказала я. — І не знаю, чи зможу взагалі повірити більше.

Він сів поряд зі мною, але я вже не відчувала жодної близькості. Я відсахнулася, бо зараз не бажала його близькості.

— Давай просто поговоримо, — його голос став м'якшим, але я все ще відчувала в ньому напругу. — Ми ж можемо вирішити це без сварки. Я не хочу втрачати тебе.

Моя рука стиснулася в кулак, і я проковтнула сльози, які не встигли виступити на очах.

— Ти хочеш, щоб я тебе пробачила? Але ти навіть не знаєш, як мені боляче, — я підвела голову і зустріла його погляд.

— Вибачення — це слова. А я більше не вірю в слова, — сказала я з гіркотою.

— Ти просто втомилася від мене, — мовив Олексій, його голос був тихим і важким.

— Я не знаю, — я глибоко вдихнула, відчуваючи, як біль пронизує кожну клітинку. — Я не знаю, чи зможу повернути довіру, яку ти зруйнував.

Тиша заповнила кімнату. Вона була густою, настільки, що не можна було дихати.

Нарешті Олексій заговорив. І цього разу в його голосі відчувалося тепло.

— Ти маєш рацію. Я був неправий. Я постараюсь все виправити.

Я була занадто знервована. І я не знала, чи повірю йому знову.

— Ти не можеш зробити цього без реальних зусиль, — я говорила тихо, тому що відчувала невимовний біль. — Бо просто слова не подіють. У нас виникла серйозна проблема.

Олексій поцілував мене в скроню і пішов до ванної кімнати.

Його телефон залишився на столі. Я підійшла до нього, хоча і розуміла, що краще цього не робити. Я не хотіла побачити там щось таке, що завдасть мені сильного болю, але жити у брехні я теж не хотіла І раптом екран блиснув, ніби підморгнув мені. Сповіщення.

Я нахилилася, хоча і знала, що не повинна цього робити, та прочитала все.

“Підемо на каву завтра? До речі, як тобі було вчора?.. Так, я розумію, що буває важко, але я завжди готова підтримати тебе, коли треба.”

Пальці замерли на екрані, бо я почула, як в кімнату увійшов Олексій. Я повернула голову до нього.

Його погляд був направлений на телефон, і я побачила те, що мені було потрібно.

— Ти не довіряєш мені? — мовив Олексій і підійшов до мене ближче

— Що?..

— Можливо,  я не святий, але ти повинна мені довіряти, — додав він, але я вже не могла слухати.

Я підвела голову, і вперше за весь час не побачила ніякої щирості в його очах.

— Не святий? Цікаво.. І як довго ти це будеш залишатися таким? — я подивилася на нього, і серце моє стиснулося.

— Я не знаю, — тихо пробурмотів він. — Можливо, мені справді треба змінитися.

Тільки цього разу я вже не розуміла, як реагувати на його слова. Занадто багато часу я витратила на страждання. І тепер не розуміла, чи є у цьому бодай якийсь сенс.

— Я не знаю, чи вірю тобі. Я не знаю, чи ти зі мною щирий,— я встала з ліжка. Я не зводила з нього погляду. — І можливо, я не зможу біти з тобою після того, що сталося.

Олексій підійшов до мене, він хотів мене обійняти. Але я відсахнулася.

— Можливо, я більше не частина твого життя, — шепотіла я, відчуваючи, як розривається щось всередині.