Глава 7

Вранці я прокинулася одна.

На мить я подумала, що вчорашній вечір був жахливим сном, але порожнє ліжко тільки підтвердило реальність.

Я повільно підвелася, притримуючи ковдру біля грудей, і тут двері відчинилися.

Олексій стояв у проході, з чашкою кави в руках і винуватою усмішкою.

— Привіт, — пробурмотів, уникаючи мого погляду. — Пробач за вчора. Я… я був виснажений, накричав, не подумав. Ти не заслуговуєш на таке.

Я мовчала, стискаючи ковдру. Біль і образа не відпускали.

Олексій поставив чашку на тумбочку і сів на краєчок ліжка.

— Давай сьогодні просто… побудемо разом? — його голос звучав майже щиро. — Без сварок, без докорів. Я забронював нам вечерю у ресторані. Пам'ятаєш, ти давно хотіла туди потрапити?..

Я кивнула. Серце здригнулося від слабкої надії. Може, я все собі надумала?..

Вечір справді почався непогано.

Ресторан був затишним, м'яке світло ламп, тихий джаз.

Він намагався бути уважним: притримував мені стілець, підливав напої, жартував.

І навіть першим торкнувся моєї руки — вперше за довгі тижні.

Я намагалася посміхатися, підтримувати розмову.

Але всередині була тріщина, яка з кожним днем лише розширювалася.

Ми повернулися додому, коли за вікнами вже давно запанувала ніч.

Я пішла у ванну, а коли повернулася — його телефон світився на столику новим повідомленням.

Я машинально подивилася.

На екрані були слова:

"Дякую за вчорашній вечір... Скучаю. Коли знову побачимося?"

Моє серце обірвалося.

Я не кричала. Не плакала.

Я стояла, стискаючи в руках край футболки, і дивилася на екран.

Олексій увійшов до кімнати, побачив, куди я дивлюся — і в одну мить зрозумів усе.

— Це нічого не значить! — почав поспішно виправдовуватися і ховати телефон. — Вона просто дуріє, я їй нічого не обіцяв!

Я мовчала.

Слова, які ще вчора могли б мене заспокоїти, сьогодні були порожнім звуком.

Десь глибоко в душі я вже знала: він більше не той, ким був.