Глава 5

Я сиділа в невеличкому кафе, нервово мішала ложечкою свою каву, коли на порозі з'явилася Марта — моя найкраща подруга ще з університетських часів.

Вона завжди була моєю підтримкою: щира, відверта, прямолінійна до болю. Побачивши мене, вона махнула рукою і швидко підсіла за стіл.

— Ого, та ти виглядаєш так, ніби всю ніч не спала, — одразу зауважила вона, уважно вдивляючись у моє обличчя.

Я знизала плечима.

— Та... Просто багато роботи, — невпевнено пробурмотіла я.

Марта не повірила ані на мить. Її погляд пронизував мене наскрізь.

— Ти ж знаєш, мені брехати марно, — сказала вона лагідно. — Що сталося?

Я довго мовчала, дивлячись у чашку.

Руки самі по собі стискали серветку, рвали її на маленькі шматочки.

— Ми з ним... Я не знаю. Він став інший, — нарешті вимовила я. — Наче його щось поглинає зсередини. Він чужий. Байдужий. Я намагаюся боротися за нас, але...

— А він? — різко перебила Марта. — Він бореться?

Я гірко всміхнулася.

— Ні. Він просто... терпить мене поряд.

Марта стиснула губи.

— Ти не повинна цього терпіти, чуєш? Ти не мусиш випрошувати любов!

— Я його люблю, — тихо прошепотіла я.

Вона поклала свою руку на мою.

— Любити — це не принижуватися. Любов має бути взаємною.

Я заплющила очі.

— Може, це просто складний період, — невпевнено додала я, більше для себе, ніж для неї.

— Можливо, — сказала Марта обережно. — Але ти маєш бути готова, що інколи... люди змінюються не на деякий час. А назавжди.

Її слова засіли у глибині моєї душі. Лежали там наче маленький холодний камінчик.

Ми ще деякий час поспілкувались, потім Марта міцно обійняла мене і прошепотіла:

— Якщо щось трапиться — телефонуй. Я завжди поряд.

Я кивнула і посміхнулась крізь сльози.

Я повільно йшла до дому і вже знала: щось трапиться.

І, здається, врятувати «нас» буде набагато важче, ніж я думала.