Глава 3

Наступного дня я намагалася поводитись так, ніби нічого не змінилося. Як зазвичай зібрала сніданок, налила йому каву, запитала про плани на день. Він відповідав коротко, іноді мені здавалося, що він думає над кожним словом.

В його погляді з'явилась якась важкість, невловима відстань, ніби між нами поставили невидиму стіну.

Я намагалась її не помічати.

Ми пішли разом у магазин за продуктами. Раніше такі дрібниці приносили радість: ми сперечались через сорти кави, вибирали фрукти, сміялись. Цього разу все було інакше. Він механічно кидав у кошик усе, що я просила, але майже не звертав на мене уваги.

Я взяла Олексія за руку, коли ми стояли в черзі. Він дозволив мені це, але не стиснув мою долоню у відповідь, як завжди.

Всередині наростала тривога.

Вдома я більше не могла мовчати. Коли ми розклали покупки й сіли за стіл, я нарешті наважилася.

— Слухай... — почала я тихо. — У нас все добре?

Він підвів на мене погляд. Його очі були спокійні, надто спокійні. Ні болю, ні гніву — тільки якась втома.

— Чому ти питаєш? — голос рівний, майже байдужий.

— Просто відчуваю... Що ти якось не зі мною. Що між нами є... стіна.

Він помовчав.

Перевів погляд у вікно.

А я чекала. Я кожною клітинкою тіла благала: "Скажи, що я помиляюсь."

— Мені просто важко останнім часом, — нарешті вимовив він. — Справа не в тобі.

Я кивнула, хоча серце стискалося в грудях. Його слова звучали правильно, але вони не гріли. Вони не заспокоювали.

— Може... Ми можемо поговорити? Відверто.

— Зараз не час, — коротко відрізав він і встав з-за столу. — Я втомився.

Я залишилась сидіти одна, втупившись у свою повну тарілку.

У повітрі повисла важка тиша, і вона різала гостріше за лезо...

Я лежала із заплющеними очима і думала над тим, що найстрашніше — це не сварка.

Найстрашніше — байдужість.

І ця байдужість вже почала проїдати нашу любов зсередини.