Глава 2

День минав у звичному ритмі. Я занурилася у роботу — креслила ескізи для нового проєкту кав'ярні, переглядала палітри кольорів, відповідала на нескінченні повідомлення від клієнтів. Час від часу я краєм ока поглядала на телефон, чекала хоча б короткого повідомлення від нього. Раніше він завжди писав щось жартівливе, тепле, просте. Сьогодні — тиша.

"Зайнятий," — вмовляла я себе, не надаючи цьому особливого значення. Але легкий неспокій уже починав ворушитися всередині, як вода перед бурею.

Після обіду я вирішила зайнятись чимось приємним: прогулялась до улюбленої кав'ярні, купила його улюблені круасани з мигдалем. У голові я вже малювала вечір: ми разом, затишно, говоримо про дурниці і сміємося.

Коли Олексій повернувся додому, я зустріла його у дверях з усмішкою. Він усміхнувся у відповідь, але його погляд був якимось дивним, ніби він думками був десь далеко.

— Як день? — запитала. Я намагалась, щоб голос звучав невимушено.

— Звичайний. Купа справ, купа людей, — він роззувся, скинув куртку і пройшов повз мене на кухню.

Я залишилась стояти біля дверей.

Щось в його голосі було не так. Він був глухим. Ніби Олексій говорив зі мною через товсте скло.

Вечеря проходила в напівмовчанні. Я розповідала про свій день, ділилася дрібницями, смішними історіями з роботи, намагалась втягнути його на розмову. Він кивав, посміхався у потрібних місцях, але його погляд був відстороненим.

Коли я простягнула руку через стіл, щоб торкнутися його пальців, Олексій відсмикнув свою руку. Ніби випадково.

Мене наче обдало крижаною водою.

У кімнаті стало холодно, хоча батареї працювали на повну.

Я гнала від себе тривожні думки. Можливо, справді важкий день. Можливо, він втомився.

Але глибоко всередині щось тонке й крихке вже почало ламатися.

Коли ми лягли спати, я довго дивилася у темряву, слухала його рівне дихання.

Мене переслідувало передчуття, що щось невидиме вже краде наше "ми". Обережно витягує ниточку за ниточкою з нашого зітканого разом життя.

Але я й уявити не могла, що чекає нас попереду.