Розділ 12

Кілька хвилин тому ми заїхали на територію готельно-ресторанного комплексу, розташованого в лісі. Адміністратор провів нас в альтанку, оточену соснами та невеликими чагарниками. У ній було якось по-домашньому затишно та тепло. А головне довкола було так тихо і спокійно. Здавалося, що ми перенеслися в якийсь паралельний світ. Десь там за межами цього лісу шумить величезне місто, люди поспішають у своїх справах. А тут час наче зупинився. І тільки тихий шелест листя час від часу порушував тишу.

Офіціант прийняв у нас замовлення та Андрій Миколайович запропонував трохи пройтися, поки нам готують їжу.

- Як тут добре, - я вийшла з альтанки й вдихнула насичене запахом хвої повітря.

- Так, чудове місце, щоб відпочити й трохи відірватися від своїх проблем. Сподіваюся, Ви не шкодуєте, що все ж таки погодилися поїхати зі мною?

- Не шкодую, - щиро відповіла я. - Мені тут дуже подобається. І я дуже вдячна Вам за те, що наполягли на цій поїздці. Тому що вдома я б напевно вже збожеволіла. А серед природи й поряд з Ва... - Я замовкла і злякано подивилася на чоловіка. Господи, адже я тільки-но мало не промовилася про ті почуття, які все більше і більше наповнюють моє серце. - Мені тут стало трохи легше, - зніяковіло прошепотіла я, побачивши як злегка здригнулися куточки губ Андрія Миколайовича.

- Був упевнений, що Вам тут сподобається. Я часто приїжджаю сюди, щоб відпочити та зібратися з думками. Вирішив, що і Вам потрібно розслабитися і...,- чоловік пильно подивився на мене. - Аліно Володимирівно, я не хотів одразу розпитувати. Вам потрібен був час, щоб заспокоїтися. Але тепер може все-таки розкажете, що сталося?

- Я не думаю, що буде вірно ще більше навантажувати Вас моїми проблемами. Вам потрібно відпочити після робочого дня та...

- Знову починаєте капризувати? - Я побачила як потемніли очі чоловіка, - Домовмося з Вами раз і назавжди, якщо я про щось прошу... Зауважте, спокійно прошу. Не кричу, не наказую і поводжуся дуже коректно. То Ви теж будете поводитися відповідно. До того ж думаю зараз не час сперечатися та показувати один одному свій характер. Тож я Вас уважно слухаю, Аліно Володимирівно.

Суворий погляд чоловіка відбив у мене бажання продовжувати сперечатися з ним. До того ж я зрозуміла, що хочу поділитися своїми переживаннями. Не знаю, що саме так вплинуло на мене. Напевно, навколишня природа, яка сприяла відвертій розмові. Я розповіла Андрію Миколайовичу про все, що сталося у клініці.

- Я так розумію, що проблема полягає в доставлянні спеціальної апаратури для операції? - Уважно вислухавши мене, підсумував чоловік.

- Так. Сергій Іванович сказав, що намагатиметься розв'язати цю проблему. Але я переймаюся, що цей процес затягнеться. А мамі, як я зрозуміла, операцію потрібно робити якнайшвидше. Я тут подумала, чи може знайти фірму, яка займається саме перевезенням медичного обладнання. Мабуть, так буде швидше. Так, я розумію, що для цього знадобиться чимала сума. Але у нас є деякі заощадження. А ще можна продати квартиру бабусі, де я зараз живу. Зрештою візьму кредит та...

- І на цьому місці я змушений перервати Вас, Аліно Володимирівно, - рішуче перебив мене Андрій Миколайович. - А то такими темпами Ви з батьками залишитеся без житла та з купою боргів.

- Ви знову насміхаєтеся з мене, - ледве стримуючи сльози прошепотіла я. - Але ж треба щось робити. Я не можу сидіти склавши руки. Мамі дуже потрібна ця операція. Я не переживу, якщо вона...

- Аліно Володимирівно, Ви не повинні навіть думати про таке, - перебив мене чоловік. - Я просто впевнений, що незабаром питання з цією апаратурою вирішиться. Вашій мамі зроблять операцію і вона обов'язково одужає. - Андрій Миколайович обійняв мене за плечі й посміхнувся. - І, знаєте, у мене просто зараз виникла одна ідея. Коли Вашу маму випишуть з лікарні, ми обов'язково приїдемо відзначати цю подію саме сюди. Думаю Вашим батькам та моїй дочці сподобається тут. Адже Ви говорили, що потрібно більше часу проводити у родинному колі. От і дотримуватимемося цих правил.

Я, якщо чесно, зовсім розгубилася, почувши від Андрія Миколайовича слова про спільний сімейний відпочинок. І не могла зрозуміти, чи він говорить серйозно, чи... Хоча в очах чоловіка не було навіть натяку на те, що він хоче підколоти мене. І поки я думала, що відповісти...

- Ну, от і чудово, - в очах чоловіка спалахнули веселі іскорки. - Як говориться, мовчання знак згоди. А зараз ми забудемо про наші проблеми. Насолоджуватимемося природою та смачною їжею. Хочу сказати, що шеф-кухар у них просто чарівник. Та Ви зараз самі в цьому переконаєтесь, Аліно Володимирівно.

Андрій Миколайович легенько підштовхнув мене у бік альтанки. Більше цього вечора ми не згадували про проблеми. А спільні теми для розмови у нас майже одразу знайшлися. Ми з задоволенням ділилися враженнями про книжкові новинки. Виявилося, що чоловік так само як і я, дуже любить читати. І хоч майже постійно був зайнятий на роботі, все ж таки знаходить час для свого улюбленого заняття. А ще я розпитувала Андрія Миколайовича про Олю. Мені хотілося якнайбільше знати про дівчинку. І я була приємно вражена, що чоловік дуже добре знає свою дочку. Її захоплення, особливості характеру, переваги у їжі. Я чула з якою любов'ю Андрій Миколайович говорив про дочку, бачила в його очах тепло та ніжність. І ловила себе на думці, що ніколи й ні до кого не відчувала таких почуттів, як до цього чоловіка. А моє серце взагалі реагувало на нього непередбачувано. То завмирало, то билося в шаленому ритмі, коли він дивився на мене або випадково торкався моєї руки. Та й почувала я себе поряд з ним спокійно та впевнено.

Після ресторану чоловік відвіз мене додому і перед тим як попрощатися, узяв з мене слово, що я більше не думатиму про погане. Адже він упевнений, що все налагодиться і моя мама обов'язково одужає. 

У квартиру я увійшла з усмішкою на губах і з величезною надією у серці, яку подарував мені Андрій Миколайович.