Розділ 11

Не знаю про що збирався говорити зі мною Андрій Миколайович, але його дивна поведінка, його погляд, дотик... Я не знала, як реагувати на такі одкровення з його боку. Не могла зрозуміти, що ж відбувається між нами. Якщо з перших днів зустрічі ми дратували один одного і готові були сваритися з будь-якого приводу, то зараз... Я несміливо підняла свій погляд на чоловіка. Він зосереджено дивився на дорогу, а його обличчя, як завжди, було серйозне і непроникне. Але я чомусь була впевнена, що Андрій Миколайович так само як і я думає про нашу розмову. Ось тільки я не знала, чи шкодує він про те, що відкрився переді мною. Показав, яким він може бути справжнім. Хотілося вірити, що він не просто так довірився мені. А його дотик... Я досі відчувала тепло долоні. 

Напевно, я так поринула у свої думки, що навіть не помітила як машина зупинилася.

- Аліно Володимирівно, Ви так уважно розглядаєте мене, наче вперше бачите. Невже я так сильно змінився за такий короткий час? - Обернувся до мене чоловік. І хоч його голос звучав серйозно, але в очах виблискували веселі іскорки.

- Вибачте ... я просто ..., - Прошепотіла я, опустивши погляд. На цьому мій словниковий запас вичерпався. А я згоряючи від сорому за те, що дозволила собі потрапити в таку незручну ситуацію, втиснулася в спинку сидіння.

"Господи, ну ось що я за дурепа така? Сама собі проблеми створюю. Нафантазувала собі те, чого ніколи не може бути" - подумки сварила себе. І, відчуваючи на собі погляд чоловіка, ще нижче опустила голову.

- Ну, і куди поділася рішуча та впевнена у собі дівчина? Ось зараз я Вас зовсім не впізнаю, Аліно Володимирівно, - здригнулася, коли Андрій Миколайович узяв мою руку і, злегка торкаючись пальцями, погладив її. - Хоча це я винен. Занадто розслабився і...

- Андрію Миколайовичу, Ви навіть не думайте в чомусь звинувачувати себе, - я знайшла в собі сили підвести голову і подивитися на нього. - Ми всі живі люди й маємо право розслабитися. Неможливо постійно жити у певних рамках, намагатися приховувати свої почуття, заморожувати емоції. Адже серце має бути сповнене радістю, любові, та зрештою звичайними людськими емоціями. А якщо всього цього немає?

- Така людина просто дуже нещасна, - серйозно продовжив чоловік, уважно вдивляючись у мої очі. - А я ж недооцінив Вас, Аліно Володимирівно. Виявляється перше враження про людину буває оманливе і змушує нас робити чимало помилок. Але думаю у нашому випадку ми обов'язково все виправимо. Як ви вважаєте?

- Якщо ми почали вже визнавати свої помилки, то все можливо, - тихо сказала я.

- Ну а щоб остаточно закріпити мирову угоду між нами, я запрошую Вас сьогодні на вечерю. І заперечення не приймаються, - хитро примружився Андрій Миколайович. - У таких випадках я все ж таки змушений застосовувати свої командирські здібності. Бо знаючи...

- Мій упертий характер, у Вас просто немає іншого виходу, - посміхнулася я.

- А ми з Вами, Аліно Володимирівно, вже непогано знаємо і розуміємо один одного, - засміявся чоловік. - Отже, зараз Ви йдете до мами. Якщо щось потрібне, я, як завжди, на зв'язку. А ввечері відвозимо Вашого батька додому та їдемо до ресторану.

- Андрію Миколайовичу, я, якщо чесно, якось не готова до ресторану, - розгублено подивилася на нього. - Давайте може щось простіше. Просто десь вип'ємо каву.

- Ну звичайно, у парку на лавці, - посміхнувся Андрій Миколайович. - Це, звичайно, дуже романтично й економно. І я обов'язково здійсню Ваше бажання. Але не сьогодні. І не треба так важко зітхати, Аліно Володимирівно. Я обіцяю Вам сподобається те місце, куди ми поїдемо. І Ви почуватиметеся там комфортно.

- Ну, якщо Ви так впевнено кажете... У мене просто немає вибору. Доведеться повірити Вам, Андрію Миколайовичу, - зніяковіло посміхнулася.

- От і домовилися. Тоді до вечора. А якщо моя допомога знадобиться раніше, дзвоніть, - чоловік знову ніжно торкнувся моєї руки.

Я відчувала, як мене накриває хвиля невідомих мені почуттів. Моє серце було готове вискочити з грудей і я просто не могла його контролювати. І я, злякавшись, що Андрій Миколайович побачить мою реакцію на його дотик, ледве видавила з себе слова подяки й вискочила з машини.

Поки підіймаюся у ліфті, намагаюся хоч трохи заспокоїти своє збожеволіле серце. Але на мій цілковитий жах воно просто не хоче слухатися мене. І як тут заспокоїшся, якщо я постійно згадую очі, посмішку, дотик чоловіка, який так несподівано увірвався у моє життя. Та що там казати, він став невіднятною частиною мого життя. Я глибоко вдихаю повітря і заплющую очі. Мама не повинна бачити, як я переживаю. Нині найголовніше її здоров'я. Ну, а зі своїми почуттями я вже якось сама розберуся. 

У палату до мами я вже заходжу з усмішкою на губах.

- А ось і наша дівчинка прийшла, - одночасно вітають мене батьки, і ми дружно сміємося.

Я з полегшенням зітхаю, бо поруч з рідними людьми одразу забуваю про свої тривожні думки та переживання. Я розпитую маму про її самопочуття, уточнюю чи не виписав їй лікар додаткових ліків. А потім дістаю домашні ласощі й ми з батьками разом обідаємо. Мені зараз так тепло і затишно поряд з ними. А ще в пам'яті спливають спогади про ті часи, коли ми ось так дружно збиралися щодня за одним столом. Розповідали один одному як минув наш день, ділилися різними новинами. Я раптом розумію як скучила за нашими посиденьками й відчуваю як очі наповнюються сльозами.

- Доню, у тебе щось трапилося? - З тривогою дивиться на мене мама.

- Мамочко, нічого не трапилося, - обіймаю її за плечі й намагаюся заспокоїти. - Це сльози радості. Я така щаслива, що ви в мене є.

- Ех, дівчата мої, як же я вас люблю, - тато притягує нас до себе і по черзі цілує у чоло.

Ми так і сидимо, обнявшись. Мені здається, що ми з батьками зараз найщасливіші люди на землі. І я готова все віддати, аби вони завжди були поряд зі мною. 

Я здригаюся, почувши стукіт у двері. А моє серце завмирає, коли в палату входить лікар мами. І хоч Сергій Іванович усміхається і випромінює спокій, я все одно чомусь напружуюсь.