Розділ 10

- Аліно Володимирівно, ми приїхали. І якщо Ви заспокоїлися...

Я сиділа, закривши обличчя руками й боялася поглянути на Андрія Миколайовича. Мені було соромно, що не змогла стриматись. Висловила йому все, що так довго тримала в собі та ще й дала волю сльозам. Адже я завжди була спокійною і стриманою. І тільки поряд з цим чоловіком мені не вдавалося контролювати свої почуття.

- Аліно Володимирівно, Ви мене чуєте? Ми вже приїхали.

Я здригнулася від того, що рука Андрія Миколайовича лягла на моє плече. За всю дорогу він не промовив жодного слова. І зараз, почувши його спокійний і впевнений голос, я навіть не могла повірити, що зовсім недавно ця людина була страшенно зла і довела мене до сліз.

- Напевно, мені все ж таки варто піти з Вами. І сперечатися зі мною марно, - рішуче сказав чоловік, коли я все-таки зважилася глянути на нього. - Вважайте, що таким чином хочу загладити свою провину.

А в мене, якщо чесно, просто не було сил сперечатися з ним. Та й почути нову порцію не найприємніших слів про мій характер я не була готова. Тому мовчки кивнула і побачила, як на губах чоловіка буквально на кілька секунд з'явилася задоволена посмішка.

- Я радий, що у нашому спілкуванні намічається явний прогрес, - уже серйозно сказав він. - І сподіваюся у найближчому майбутньому ми навчимося розмовляти з Вами спокійно, без скандалів та взаємних звинувачень. А тепер ходімо, я проведу Вас.

Ми увійшли до клініки й Андрій Миколайович одразу попрямував до ліфта. А коли він впевнено натиснув кнопку на панелі, я здивовано подивилась на нього.

- Нічого надприродного, - посміхнувся він. - Поки ми їхали, мені зателефонувала Алла Ігорівна і сказала в якій палаті лежить Ваша мама.

- Алла Ігорівна зателефонувала Вам? - Здивовано перепитала.

- Ну, до Вас, Аліно Володимирівно, було б важко додзвонитися. Адже Ви залишили свій телефон у класі. До речі, Алла Ігорівна просила передати, що вам дзвонив батько. Сказав, що Вашій мамі вже краще і хотів попросити купити ліки, які виписав лікар.

- А як же тепер? Потрібно купити ліки й до мами... - я розгублено дивилася на чоловіка.

- Не хвилюйтеся, розв'яжемо всі питання, - впевнено промовив він і легенько підштовхнув мене до дверей ліфта.

Ми знайшли палату, в якій лежала моя мама. Андрій Миколайович сказав мені дізнатися, які саме ліки потрібні для неї й залишився чекати на мене в коридорі. Я з побоюванням увійшла до палати, але побачивши усмішку на обличчі мами, з полегшенням зітхнула.

- Мамочко, ти пробач мені, що не одразу приїхала. Поки з дітлахами розібралася. Ти як себе почуваєш? Що лікар сказав? - Я присіла на ліжко й обняла маму.

- Та не хвилюйся ти так донечко, - мама поцілувала мене і притиснула до себе. - Мені вже набагато краще. Сергій Іванович та й увесь персонал мене такою турботою оточили. Мені просто незручно, що так змусила всіх бігати довкола себе. Я тільки переживаю, що доведеться тут трохи затриматися. Потрібно пройти обстеження, різні аналізи здати. Адже незабаром кінець навчального року. Як же дітки без мене?

- Ось переживати тобі зараз точно не можна, - суворо сказала я. - Потрібно насамперед думати про здоров'я. Ось підлікуєшся і повернешся до своїх учнів. Тітка Алла казала, що її друг дуже добрий фахівець, а значить швидко поставить тебе на ноги. А ми будемо поруч з тобою. До речі, а тато де? Він дзвонив мені, а я телефон у класі забула. Тітка Алла сказала, що ліки купити потрібно.

- А тато пішов до Сергія Івановича, там ще якісь уколи потрібні. Але їх важко дістати. Ось Володя і пішов запитати, де їх реально купити. А як же ти дізналася, що тато дзвонив, якщо телефон у школі... - Не встигла мати домовити, як у палату увійшов батько.

- Дівчинко моя, а ти вже тут? Іди до мене, моя красуня, - тато згріб мене в оберемок і притиснув до себе. – Сто років тебе вже не бачив.

- Таточко, я теж за тобою дуже скучила, - чмокнула його в щоку. - Але ж ти ж у нас просто невловний товариш. Постійно у дорозі.

- Це ти правильно помітила, - засміявся батько. - Але тепер я точно довго не поїду. Взяв відпустку, плюс у мене відгулів назбиралося багато. Тепер про маму піклуватимуся.

- Та що ти говориш? – Хитро посміхнулася мама. - Прямо всю відпустку будеш поряд зі мною? Щось мало я в це вірю.

- Лідочка, ось навіть не сумнівайся, - тато нахилився й обійняв маму. - Адже ти й Аліночка найдорожче, що я маю. І зараз для мене найголовніше, щоб ти одужала. А я завжди буду поруч з тобою, як вірний вартовий. До речі, щодо вартового... - Тато розвернувся до мене і примружився. - Доню, а що це за симпатичний хлопець сидить біля палати? Такий ввічливий. Привітався зі мною. Поцікавився здоров'ям матері. Я, мабуть, щось пропустив через свої відрядження?

- Таточко, у тебе занадто бурхлива фантазія, - посміхнулася я, намагаючись приховати своє хвилювання. - Це тато моєї учениці. Він просто підвіз мене сюди. Ну, а ще запропонував з'їздити по ліки. До речі, якщо ти вже маєш список усіх ліків, то ми з Андрієм Миколайовичем можемо поїхати в аптеку. Заодно заїдемо до магазину. Лікар сказав, що мамі можна їсти? - Я вирішила, що мені потрібно терміново змінити тему розмови, інакше батьки завалять мене питаннями про чоловіка.

- Почекай, Аліночко, - мама з цікавістю глянула на мене, а я зрозуміла, що мій план не спрацював. - Це той самий Андрій Миколайович? Батько твоєї нової учениці? Олі?

- Ну, так, - я ніяково глянула на маму. - Я не хотіла його відривати від роботи. Але він сам наполіг...

- Ось бачиш, доню, адже я казала, що Андрій Миколайович зрештою перестане чіплятися до тебе, - посміхнулася вона. - То може варто покликати його до нас? А то лишили бідного двері палати сторожити.

- Ну, ось цього точно не варто робити, - рішуче сказала я. - Мамочко, тобі потрібен спокій. Та й у нас мало часу. Потрібно ліки купити й в школу встигнути повернутися до кінця уроків. Тож виконуй усі приписи лікаря і слухайся тата.