Розділ 8 Андрій

- Доброго ранку, Аліно Володимирівно, - я увійшов до класу і, миттю глянувши на вчительку, провів дочку до парти.

- Доброго ранку..., - дівчина глибоко вдихнула повітря, - ... Андрій Миколайович.

Вона буквально ковзнула по мені поглядом і відразу опустила очі, а на її щоках з'явився рум'янець.

- Сподіваюся Ви не дорікатимете мені в байдужості до дочки тільки тому, що я деякий час був відсутній і не привозив її до школи? – Я з цікавістю спостерігав за Аліною. Так саме так я називав її в думках. Ну, не сприймав я її як строгу вчительку до якої потрібно звертатися на Ви й пошепки, та ще й по батькові.

- Ні, не буду, - зовсім тихо промовила вона. - Я розумію, що через свою зайнятість Ви не завжди можете бути поряд з Олею.

- Аліно Володимирівно, Ви мене просто лякаєте, - посміхнувся я. - Невже Ви більше не вважаєте мене безвідповідальним батьком і не будете читати свої вчення? Я прямо приємно здивований, що заслужив.

В цей момент дівчина підвела голову і глянула на мене. Я побачив, як її очі наповнюються сльозами. А ще в них був такий розпач... І якою б останньою сволотою я не був, реально не зміг домовити. Вже пожалкував, що не стримався і знову наїхав на неї. А тепер потрібно якось викручуватися з цієї не найприємнішої ситуації. Напевно, чисто по-людськи я повинен перепросити за свою поведінку і нарешті припинити знущатися з дівчинки. Але я з якоїсь навіть мені незрозумілої причини не можу змиритися з тим, що ця маленька і тендітна дівчина майже перемогла мене. Вона пообіцяла повернути моїй дочці дитинство та зробити її щасливою. І зовсім за короткий час виконала обіцянку. І здавалося я повинен бути їй вдячний.

- Андрію Миколайовичу, Вам, напевно, вже час на роботу. Та й у нас за п'ять хвилин урок починається, — Аліна першою зважилася заговорити зі мною.

І хоча її голос трохи тремтить, але я розумію, що вона намагається стримувати свої емоції. А мене накриває нова хвиля роздратування. Вона і в цій ситуації виявилася дорослішою і розважливішою за мене.

- Так, мені вже справді час, - сухо сказав я, і різко розвернувшись, вийшов з класу.

І тільки опинившись у машині, я нарешті зміг виплеснути свої емоції.

- Ідіот! - Крикнув злісно і вчепився в кермо. - Просто придурок кінчений! Знайшов з кого знущатися! Адже дівчинка допомогти намагається, а я все характер свій показую.

Трохи заспокоївшись, зрозумів, що сьогодні не зможу нормально працювати. Зателефонував своєму заступнику і сказав, щоб він провів усі зустрічі, заплановані на сьогодні, а сам повернувся додому. Вирішив просто трохи відпочити й хоч трохи розібратися з тим, що відбувається в моєму житті. А проблем за останній рік у мене накопичилося чимало. Ось тільки я не помічав чи не хотів їх помічати. У мене завжди було, на мій погляд, досить переконливе виправдання. Я не міг втратити свій бізнес і тому весь поринув у роботу. Мені так було простіше і легше впоратися зі своїм горем.

Зачинившись у себе в кімнаті, я втомлено ліг на ліжко, намагаючись зібратися з думками й шукаючи собі виправдання у ситуації з вчителькою Олі. Але як не намагався, так і не зміг переконати себе, що роблю правильно стосовно Аліни. 

Знову і знову згадував її очі, наповнені сльозами та болем. Адже я не хотів образити її. Просто ця безглузда звичка постійно сваритися з нею. Та й останній раз, перед відрядженням, дівчинка дуже розлютила мене. Якби не Ігор... Ну, та що згадувати... Ми не сподобалися один одному вже з перших хвилин знайомства. Я посміхнувся, згадавши нашу першу зустріч. Якщо чесно, коли Аліна увійшла до кабінету директорки, прийняв її за старшокласницю. Але почувши від Алли Ігорівни, що це класний керівник Олі... Я реально кілька секунд перебував у шоку. Просто не міг повірити, що ця юна дівчина, яка завмерла біля порога і зі страхом дивилася на мене, зможе хоч чимось допомогти моїй дочці. Я очікував побачити солідну вчительку, а тут злякане дівчисько, якій ще самій у ляльки треба грати. Звичайно, я не стримався і не дуже коректно висловив свою думку щодо неї. І саме з тих перших хвилин знайомства в нас і почалися суперечки. Я постійно висловлював недовіру Аліні, а вона всіляко намагалася довести, що я помиляюсь у своїх поспішних висновках. І згодом я дійсно зрозумів - дівчина виявилася з характером. Я навіть не помітив, як почав виконувати її вимоги. Так, я обурювався й іноді не міг стримувати своїх емоцій, але потім робив усе так, як вона говорила. Тим більше згодом я побачив, як ожила моя дочка. Вона стала більш товариською, все частіше на її обличчі з'являлася посмішка. А найголовніше, я побачив, як Оля почала довіряти Аліні. Дівчинка тяглася до своєї вчительки, ніби вона була для неї дуже близькою і рідною людиною. Кожен день у нас починався і закінчувався захопленими розповідями про улюблену Аліну Володимирівну. Ну, а з лялькою, подарованою дівчиною, моя дочка взагалі не розлучалася. І, здавалося б, я маю радіти, за свою Олечку і бути вдячним її вчительці за те, що допомогла впоратися з душевною травмою. Але, мабуть, у мене справді дуже паршивий характер. Я не вмію і не люблю програвати. А тим більше програвати дівчинці.

Стук у двері повернув мене з невеселих роздумів. Я навіть певною мірою зрадів. Ще трохи й у моїй голові стався б справжній вибух. Адже я останнім часом не замислювався практично ні про що інше, окрім роботи. А тут усе й одразу... Стук повторився і я, підвівшись з ліжка, попрямував до дверей.

- Андрюшенько, у тебе щось трапилося? - На порозі стояла Ніна Василівна і з тривогою дивилася на мене. - Приїхав злий, закрився в кімнаті. Я вже переживати почала.

- Та все в мене нормально, - почав я заспокоювати її. - Просто трохи втомився. Ось і вирішив від роботи трохи відпочити. Побути у тиші, зібратися з думками. Так що Вам немає про що переживати.

Але, мабуть, жінку не переконали мої слова, і вона не поспішала йти.

- Отже, я маю рацію, у тебе точно щось трапилося, - стурбовано подивилася на мене. - Ось це "побути в тиші й зібратися з думками" не до добра, мій хлопчику.