Розділ 7

- Ну що, дитинко, розкажеш свій секрет? - Змовницьки підморгнула мама.

Ми з нею влаштувалися на дивані у залі. Це, мабуть, найулюбленіше моє місце у нашій квартирі. На цьому невеликому, але такому рідному та домашньому диванчику я розповідала мамі про всі свої таємниці, ділилася найпотаємнішим. Ось і зараз, підібгавши ноги, я затишно влаштувалася на ньому.

- То все-таки, хто ж той юнак який так зацікавив усіх наших сусідів? І так розлютив Костю? - Зацікавлено глянула на мене мама.

- Ой, мамо, ти ж знаєш, що в нашому дворі зі звичайнісіньких речей роблять сенсацію, - недбало махнула рукою. - Ну, підвезли мене машиною одного з батьків. А той хлопець, якого мені мало не в нареченого записали, охоронець моєї нової учениці. Він дуже допоміг мені сьогодні. Ти ж знаєш які спритні мої малюки. Я б сама точно не впоралася. А потім він запропонував підвезти мене додому. Я попросила підкинути мене до вас. Ось у принципі й все. - Я посміхнулася і розвела руками, мовляв, і розповідати особливо нема про що.

- Так, почекай, Аліночко. А з якого часу у вас такі учні особливі з'явилися? Що у дівчинки справді особистий охоронець? - Здивовано подивилася на мене мама. - Я звичайно розумію, що у вас приватна школа і батьки не найбідніші, але щоб так... А ти кажеш, що розповідати нема чого. Давай, доню, викладай все у подробицях.

Я бачила по погляду мами, що налаштована вона рішуче. І не відчепиться, поки я не викладу їй все про свою нову ученицю і про всі події, які відбуваються в нашій школі. І хоч я не палала бажанням розповідати їй про всі останні події. Особливо про непрості стосунки з Андрієм Миколайовичем. Але... І тут у моїй голові промайнула одна думка.

- Ну, так уже й бути, мамо, поділюся з тобою нашими шкільними новинами, - хитро посміхнулася я. - Але з однією умовою...

- Я навіть знаю про що зараз йтиметься, - зітхнула вона і невдоволено подивилася на мене. - Знову вмовлятимеш пройти обстеження. Ви прямо змовились усі. Вчора Алла забігала і вони з батьком цілий вечір мені лекцію читали, що не можна так недбало ставитися до свого здоров'я.

- Ну, і в чому вони не мають рації? – Серйозно запитала я. - Мамочко, адже ми всі дуже переживаємо. Згадай останній напад. Адже тебе ледве врятували. Я собі ніколи не пробачу, якщо... - Я відчула як у горлі утворилася грудка, а очі почали сповнюватися сльозами. Присунувшись до мами, я притулилася до неї.

- Аліночко, дівчинко моя, ти тільки не плач і не засмучуйся. Добре? Якщо ти так наполягаєш... Обіцяю, я обов'язково пройду обстеження. У тітки Алли знайомий кардіохірург є, вона вже розмовляла з ним. Сказав, що мене прийме. Адже я й сама розумію, що потрібно пролікуватися. Адже я ще хочу онуків дочекатися і поняньчити їх, - посміхнулася мама і погладила мене по голові.

- Ну, ось це зовсім інша розмова, - з полегшенням зітхнула я. - Твій позитивний настрій мене цілком влаштовує. І хоч онуки у нас найближчим часом не передбачаються... Але останні новини я тобі розповім прямо зараз.

***

Я завжди дивувалася вмінню мами спокійно й уважно вислуховувати співрозмовника. Вона ніколи не намагалася перебивати чи вставляти свої коментарі під час оповідання. І лише вислухавши до кінця, могла висловити свою думку. Причому робила це дуже тактовно та ненав'язливо. І не важливо з ким вона спілкувалася, з дорослими чи дітьми. Вона з повагою ставилася до всіх.

Ось і зараз під час моєї розповіді я бачила, як вона уважно слухає мене і намагається стримувати свої емоції. Напевно, інша людина на її місці вже б сто п'ятдесят разів перебила мене або засипала питаннями. Але треба знати мою маму. Вона не поспішала давати оцінку всій тій інформації, яку я емоційно видала їй на одному подиху. Якийсь час пильно дивилася на мене і мовчала. Я навіть почала неспокійно смикатися на дивані, не розуміючи, що мені чекати від такої тривалої паузи. Невже я погарячкувала, взявши на себе відповідальність за долю маленької дівчинки? Може, у мене справді ще мало педагогічного досвіду і я роблю непробачні помилки, які помітила моя мама? А зараз вона думає, як би м'якше сказати мені про це. І я прийму будь-який вердикт, бо довіряю їй.

Моя мама завжди була для мене прикладом. І я з дитинства хотіла бути схожою на неї. Та й свою професію обрала саме тому, що поряд зі мною були дві особи, які на своєму прикладі показували яким має бути справжній учитель. Як ви вже, мабуть, зрозуміли, мама теж викладала у школі. Була вчителем історії та класним керівником у восьмому класі. Вона дуже любила своїх учнів і була з ними взагалі "на одній хвилі". До речі, тітка Алла досить довгий час просила її перейти працювати до нашої школи, але вона категорично відмовлялася. Жартувала, що троє близьких людей на одну невелику приватну школу — це вже перебір. А ще казала, що не хоче втратити свою найкращу подругу. Оскільки аргументи були досить переконливими, то тітка Алла залишила свої спроби переманити маму.

- Мамочко, я, напевно, погарячкувала і дарма вплуталася у все це? Ти думаєш, що я припустилася помилки, беручи на себе відповідальність за дівчинку? - Нервово випалила я, сподіваючись почути хоч якусь відповідь від мами.

- Аліночко, ти в мене незвичайна дівчинка, - мама пригорнула мене за плечі. - Я, якщо чесно, просто розгубилася після всього почутого. Навіть задумалася, чи наважилася б я на такий крок. Зазвичай дітей з душевними травмами дуже важко витягувати з такого стану. Вони замикаються у собі й намагаються відгородитися від навколишніх. Але ти в мене молодець. Якщо дівчинка почала довіряти тобі, отже, все обов'язково вийде. Я вірю в тебе, моя дівчинко.

- Дякую, мамо, - зітхнувши з полегшенням, посміхнулася я. - Бо так боялася, що роблю щось неправильно. Але якщо ти віриш у мене... Я зроблю все, що залежить від мене, щоб Олечка повернулася до колишнього життя. Якби ти знала, яка вона чудова дівчинка. Така розумна, гарненька. А які у неї очі! Немов у маленького оленя. Андрій Миколайович її так і кличе - Оленятко.