Розділ 6

Напевно, саме з тієї прогулянки та з появою нового друга, яким став Ігор, у моєму житті й почалися кардинальні зміни. А ще попереду нас чекало багато випробувань та перевірка на справжню дружбу. Але тоді я ще навіть не здогадувалася про це, а просто раділа чудовому дню, веселому сміху дітлахів. І була щаслива, що Олечка почала оживати та, як сказав Ігор, "в її очах з'явилися іскорки радості".

Вдосталь нагулявшись, ми повернулися до школи, де на моїх дітлахів уже чекали батьки. Дітлахи повалили на них лавину своїх емоцій. З радістю розповідали, як ми класно провели час і нам вартувало неймовірних зусиль умовити їх розійтися по домівках.

– Аліно Володимирівно, а ми можемо підвезти Вас додому, – запропонував мені Ігор, коли вже всі розійшлися.

- Дякую за пропозицію, Ігорю, але я, напевно, відмовлюся. Думаю, Андрій Миколайович буде не в захваті, коли дізнається, що я скористалася його машиною, – посміхнулася я. - Та й живу я зовсім поряд. Так що цілком можу пройтися пішки.

– А я чомусь думаю, що він не буде проти, – наполягав на своєму хлопець. - Та й втомилися Ви після такої тривалої прогулянки.

- Мені не звикати, - махнула я рукою. - Тож дякую за турботу... - Я не встигла домовити, бо до мене підійшла Оля, і, взявши за руку, посміхнулася.

- Аліно Володимирівно, тато не буде на Вас злитися. Я чула, як він казав бабусі Ніні, що Ви гарна вчителька. Поїхали з нами, будь ласка. - Дівчинка дивилася на мене з такою надією, що я просто не могла відмовити їй.

Коли ми розташувалися в машині, я поцікавилася в Ігоря, в який бік вони їдуть. І почувши, що це зовсім поряд з домом моїх батьків, попросила підвести мене туди. І хоч їхати нам потрібно було на інший кінець міста, я раділа, що за цей час зможу поспілкуватися з дівчинкою. До того ж вона вже починала довіряти мені й охоче йшла на контакт. Я розпитувала Олю, чи сподобалося їй гуляти з однокласниками. І що їй найбільше запам'яталося у нашій прогулянці. Дівчинка намагалася відповідати на мої запитання, і я починала помічати позитивні емоції, які з'являлися на її обличчі. А коли Ігор підтримав нашу розмову і згадав, як вони бігали за ним, мала розпливлася в посмішці.

– У нас буде ще багато таких походів. А ще ми наприкінці навчального року поїдемо на екскурсію до іншого міста. Там буде дуже цікаво і тобі обов'язково сподобається, - я притиснула до себе дівчинку і погладила по голівці.

- А тато дозволить мені поїхати? - Невпевнено запитала вона.

- Звичайно дозволить, - якомога впевненіше сказала я. - Може, ми навіть умовимо його поїхати разом з нами.

От щодо останньої обіцянки я явно погарячкувала. Це я зрозуміла майже відразу, коли побачила здивований погляд Ігоря. А потім він посміхнувся і похитав головою. "Ти прямо фантазерка, подруго, а ще непоправна оптимістка" - прочитала в його очах.

- Я обов'язково намагатимусь переконати тата відпустити тебе на екскурсію, - рішуче сказала я Олі. - Ну а щодо його поїздки з нами? Не захоче, ми особливо не переживатимемо. Правда, сонечко?

Дівчинка зніяковіло посміхнулася й кивнула.

- Ну, все, дівчата, закруглюйтеся з вашими бунтарськими розмовами. Приїхали, - засміявся хлопець, повертаючись до нас. - Аліно Володимирівно, доставили Вас до батьків у цілості та безпеці.

Я розгублено визирнула з вікна. За розмовами час пролетів так швидко, що я навіть не помітила, як ми опинилися біля будинку моїх батьків. 

Я швидко попрощалася з Олечкою і поцілувавши її в голівку, хотіла відчинити двері машини. Але Ігор виявився швидшим за мене і вже стояв з мого боку, простягаючи руку.

- Ну, все, сьогодні тема для розмов у місцевих бабусь вже є, - прошепотіла я, подаючи руку хлопцеві.

— От не повірю, що таку бойову і рішучу дівчину лякають плітки, — тихо промовив він, допомагаючи мені вийти з машини. – Але якщо раптом виникнуть проблеми… Ми їх швидко вирішимо.

- Чомусь я навіть не сумніваюся, - посміхнулася Ігореві. - Але я сподіваюся, що з бабусями я впораюся сама. Тож ви з Олечкою можете спокійно їхати додому.

- Ну, якщо ти така впевнена у своїх силах, - примружився хлопець, коли ми трохи відійшли від машини. - Тоді дякую за чудово проведений час. Буду з нетерпінням чекати на наступну прогулянку. З твоїми дітлахами я скоро від тренажерного залу відмовлюся. Навантажень цілком достатньо. До речі, ще хотів уточнити. Ти реально сподіваєшся вмовити Андрія Миколайовича поїхати на екскурсію?

- Ну принаймні я хочу спробувати. Думаю, Оля була б рада провести з ним більше часу. Дівчинці дуже не вистачає спілкування з батьком. А в ситуації, що склалася, для неї це дуже важливо. І все ж сподіваюся, що Андрій Миколайович повинен зрозуміти ..., - я не домовила, тому що згадала як важко умовила його відпустити доньку на сьогоднішню прогулянку.

- Так, Аліно, ти тільки не хвилюйся. Вирішимо ми якось це питання, — впевнено сказав Ігор. - Зрештою, Андрій Миколайович любить Олю і хоче, щоб вона росла щасливою дитиною. Тож відпочивай спокійно. І пам'ятай, будь-яку проблему завжди можна вирішити. - Хлопець підморгнув мені й, попрощавшись, сів у машину. А я помахала Олі й неквапом попрямувала до під'їзду, в якому жили батьки. 

І якщо буквально ще кілька хвилин тому я запевняла Ігоря, що зможу впоратися з бабусями, які пліткують, сидячи на лавці, то побачивши масштаби зацікавлених облич, я вже не була така впевнена у своєму бойовому настрої. Здавалося, всі сусіди покинули свої квартири, щоб дружно зустріти мене біля будинку. Я навіть трохи пригальмувала, видумуючи, як мені потрібно діяти. А потім гордо підвела голову і начепивши на обличчя наймилішу усмішку, рушила далі. Зрештою, мені глибоко начхати, що надумають собі ці милі люди.

- А ти справила справжній фурор у нашому дворі. Можна сказати ефектно з'явилася, - почула я поряд з собою незадоволений чоловічий голос і скрикнула, коли на моє плече лягла важка долоня.

- З дитинства терпіти не можу твою звичку підкрадатися непомітно, - з обуренням дивлюся на хлопця, який зненацька опинився поряд зі мною. - Ти мене ледве до інфаркту не довів.