Розділ 5

- А ми з Олечкою не помітили, коли Ви увійшли, Андрію Миколайовичу, - я піднялася з-за парти й посміхнулася. – Обговорювали наш похід у парк. Пам'ятаєте, я казала Вам про наші плани на вихідні?

Чоловік, мабуть, не сподівався, що я так спокійно відреагую на його грізний вигляд і вже більш миролюбно заговорив зі мною.

- Адже я обіцяв Вам, Аліно Володимирівно, що ми обов'язково поговоримо про це. Але не сьогодні, а...

- Андрію Миколайовичу, я бачу, що Ви зовсім запрацювалися. Ми завтра йдемо до парку. До речі, може, і Вам теж варто відпочити й разом з нами сходити на природу? – Вже серйозно звернулася я до нього. – У нас такі вилазки дуже весело проходять.

- Я, звичайно, задоволений такою турботою про мене, але змушений відмовитися, - з усмішкою промовив чоловік. - Знаєте, не звик витрачати свій дорогоцінний час на будь-яку нісенітницю.

- Ні, так ні, - мені хотілося стукнути його по голові, але я все ж таки стрималася і мило посміхнулася. - Звичайно, якщо Ви так зайняті... Але Олечку Ви все ж таки відпустите? Думаю, спілкування з однокласниками та нові враження підуть дівчинці на користь.

- Я не впевнений, - чоловік замовк, побачивши мій гнівний погляд.

Я була дуже зла на нього. Не розуміла, як можна бути таким непробивним? Адже я начебто цілком доступно пояснила, що його дочці потрібні живі емоції. Інакше як вона впорається зі своїм горем? Мені хотілося багато висловити цьому самовпевненому й упертому типу, але у присутності дівчинки я не могла собі це дозволити. І з полегшенням зітхнула, коли він, мабуть, побачивши мій бойовий настрій, покликав охоронця та попросив відвести Олю до машини.

- Сонечко, ти не хвилюйся, все буде добре, - заспокоїла я малечу, коли вона, виходячи з класу, з надією подивилася на мене. - Завтра на нас чекає дуже захоплива прогулянка. Думаю, тобі сподобається.

Я побачила, як іскорки радості спалахнули в очах дівчинки й вирішила, що вмовлю Андрія Миколайовича відпустити дочку в парк, хоч би чого це мені коштувало.

- Я так розумію, що Вам, Аліно Володимирівно, вже й дозволу мого не потрібно, - гнівно промовив він, як тільки за Олею зачинилися двері. - А я ж попереджав Вас не чинити необачно і не давати моїй дочці жодних обіцянок. Але бачу Ви непоправні. Все робите по-своєму, не зважаючи на мою думку. Зрештою Оля моя дочка та...

- І це зовсім не дає Вам права ігнорувати її почуття та бажання, - майже злісно вигукнула я. - Дівчинка нехай і не дуже впевнено, але все ж таки намагається налагодити стосунки з навколишніми людьми. Їй важко дається кожен крок у нове життя. А Ви... Ви навіть не намагаєтеся їй допомогти.

- Аліно Володимирівно, Ви переходите всі межі, - грізно прогарчав чоловік. - На вашу думку я байдужа і жорстока людина, якій байдужа власна дочка?

- Не перекручуйте мої слова, Андрію Миколайовичу. Я впевнена, що Ви любите Олю і готові заради неї багато на що. Але, наскільки я розумію, Ви проводите з нею дуже мало часу.

- Так, я не можу собі дозволити цілими днями сидіти вдома та займатися вихованням доньки. Але це не означає, що я зовсім не дбаю про неї. І працюю я, до Вашого відома, з ранку і до ночі для того, щоб моя дівчинка нічого не потребувала. Я хочу, щоб у неї все було найкраще. А ви постійно дорікаєте мені, що я поганий батько.

Андрій Миколайович був дуже злий. Здавалося, він готовий спопелити мене своїм нищівним поглядом. Але я за ці кілька днів уже більш-менш звикла до його спалахів гніву. І тому впоравшись з хвилюванням, вирішила перевести нашу напружену розмову в спокійніше річище.

- Я не казала, що Ви поганий батько. Просто Олі потрібно трохи більше уваги. Я бачу, як вона тягнеться до вас. Зараз Ви єдина рідна людина, якій вона довіряє. Дівчинці дуже потрібна Ваша підтримка. І цей похід у парк..., - я замовкла, обмірковуючи, як правильно пояснити все чоловікові. - Для неї це також дуже важливо. Малятко нарешті зважилася на спілкування з ровесниками. Це дуже сміливий крок для неї. І зараз якщо Ви, Андрію Миколайовичу, не допоможете зробити їй цей крок... Тоді я не знаю, як ще достукатися до Вас. - Я розгублено розвела руками та опустила голову. У мене вже не було сил щось доводити цьому впертому типу.

- У скільки ви збираєтесь біля школи?

Я вже втратила будь-яку надію переконати чоловіка. І тому, почувши таке несподіване запитання, навіть трохи розгубилася.

- О десятій. Ви привезете Олю? - З надією подивилася на нього.

- Якщо вона захоче, - холодним тоном промовив Андрій Миколайович. - І одразу ж попереджаю - Ігор піде з вами. Жодних заперечень я не приймаю.

- Я й не збираюся Вам суперечити. Діти вже звикли до нього за ці дні. Вони навіть радітимуть такій компанії. Та й мені буде спокійніше. Хлопець допоможе з моїми шибениками.

- Я вже уявляю, як буде весело Ігореві, - посміхнувся чоловік. - Ви тільки не сильно ним командуйте. А то хлопець від минулих розбірок ледве відійшов.

- На цей раз ми точно обійдемося без скандалу, - посміхнулася я. - Тим більше Вашому охоронцеві буде чим зайнятися. Мої дітки дуже спритні.

– Для мене головне, щоб він не забував про свої прямі обов'язки, – обличчя Андрія Миколайовича знову стало непроникним, а в голосі зазвучали сталеві нотки. - Безпека моєї дочки насамперед. Та й на Вашу розважливість і відповідальність, Аліно Володимирівно, я теж розраховую. А тепер вибачте, мені час іти.

- Андрію Миколайовичу, - несміливо гукнула я, коли він був уже біля дверей. - Дякую, що почули мене.

Чоловік озирнувся і пильно подивившись мені в очі, мовчки вийшов з класу.

- Ну, принаймні хоч якось відреагував, - посміхнулася я і втомлено опустилася на стілець. - Ще кілька таких словесних баттлів і мені доведеться купувати заспокійливі.

***

Завжди любила спостерігати за своїми дітлахами на наших прогулянках. У школі під час уроків вони намагаються трохи стримувати свої емоції, інколи ж поводяться навіть дуже серйозно. Але коли ми з ними опиняємося в неформальній обстановці, діти зовсім змінюються. Стають більш розкутими та такими... прикольними. Ось і сьогодні, спостерігаючи, як мої шибеники веселою і галасливою зграйкою грають на галявині, я розпливаюсь у щасливій посмішці. А ще дуже тішуся за мою нову ученицю. Андрій Миколайович дотримався своєї обіцянки й привіз Олю у призначений час. І мені довелося ще раз вислухати від нього цілу лекцію про безпеку його дочки та мою відповідальність за неї. Але цього разу я навіть не намагалася сперечатися з ним. А мовчки хитала головою, боячись, що за найменшого заперечення цей грізний тато може різко змінити свої плани. І тепер, дивлячись на дівчинку, що щасливо усміхається, я ні на секунду не пошкодувала, що змогла впоратися зі своїми емоціями. Мої дітлахи намагалися, щоб Олечка почувалася комфортно в їхній компанії. Тягнули її з собою на гойдалку, постійно про щось розповідали та залучали до своїх ігор. Ось і зараз вона не відстає від них.