Розділ 4

- Ігорю, зменш свій запал, - почула я грізний голос Андрія Миколайовича. - Я сам розберуся хто з вас правий, а хто винен. - Він перевів свій погляд на мене і посміхнувшись, продовжив: - До того ж Аліна Володимирівна таки вчителька і я думаю, що потрібно ставитися до неї з повагою.

- Та ця вчителька відбита на всю голову.

Охоронець розійшовся не на жарт і ніяк не міг заспокоїтись. Мабуть, мої слова про його розумові здібності остаточно вивели його з себе. А я готова була накинутися на нього за такі образи в мій бік, але... Поглянувши на Андрія Миколайовича, я побачила, як він зі злістю стиснув щелепи, а його очі просто метали блискавки. І я вирішила не випробовувати долю. Різко розвернулася, і відчинивши двері, увійшла до класу.

- Олечка, я ж казала, що тато обов'язково приїде за тобою, - посміхнулася я. - Він просто трохи затримався.

- Олечко, ну як у тебе справи? - Чоловік зайшов слідом за мною і підійшов до дочки.

- Тату, а я вже думала, що ти не забереш мене, - прошепотіла дівчинка і пригорнулася до батька.

- Ну, що ти, малятко, хіба я міг не приїхати за тобою? - Чоловік ніжно обійняв дочку. - Так все ж таки, як пройшов твій день, Олечко?

- Добре, - несміливо посміхнулася дівчинка і поглянула на мене. – Аліна Володимирівна похвалила мене. Сказала, що я добре читаю.

- Олечка дуже здібна дівчинка. Вона у нас ще відмінницею буде. Ну, вам уже час додому. Давай сонечко я допоможу тобі зібратися.

- Тату, подивися скільки у мене подарунків. Це мені мої ..., - Дівчинка задумалася, а потім усміхнулася. – Це мої друзі подарували.

- Я дуже радий, що ти потоваришувала зі своїми однокласниками. І вдома ми обов'язково розглянемо усі подарунки, – Андрій Миколайович погладив дочку по голівці. - А зараз Ігор відведе тебе до машини, і ви почекаєте мене там. Ну, а я за кілька хвилин підійду.

Малятко попрощалося зі мною і вийшло з класу.

- Так, Алла Ігорівна мала рацію, Ви вмієте знаходити спільну мову з дітьми, - чоловік окинув мене допитливим поглядом. - Хоча, якщо чесно, я сумнівався в її словах. Під час першої зустрічі я подумав...

- Що я молоде створіння, яка не вміє контролювати свої емоції, - примруживши очі, сказала я. - У мене гарна пам'ять, Андрію Миколайовичу, і я чудово пам'ятаю Ваші слова.

- Ну, у тому, що Ви не вмієте стримувати свої емоції, я таки не помилився. Ігор розповів, яку прочуханку Ви йому влаштували. Та й при мені були готові накинутися на нього. Я ледве зміг заспокоїти бідолашного хлопця. Адже в нього завжди сталеві нерви... були, - посміхнувся він.

- Цей Ваш бідолашний хлопець заважав проводити мені уроки. Мої діти не звикли до того, що якийсь незнайомий чоловік безцеремонно вривається до класу і починає ходити по ньому. Та я не могла заспокоїти малих після його рейдів безпеки, - обурено випалила. - Вони перемовлялися один з одним і захоплювалися, що їх охороняє справжній супермен. Мені вартувало великих зусиль перемикнути їхню увагу на навчання.

- Зате дітлахам було весело, - Андрій Миколайович сказав це таким тоном, що я навіть не зрозуміла - жартує він чи говорить серйозно.

- Отже, це на вашу думку весело? - У мене навіть перехопило подих від такого нахабства. - Так може Ви, Андрію Миколайовичу, завтра проведете уроки разом зі мною. Заодно і повеселимося.

- Ваша пропозиція звучить звичайно дуже привабливо, але я не думаю, що з мене вийде хороший учитель. Та й на роботі у мене дуже щільний графік. Так що скласти Вам компанію я не зможу, - незворушним тоном промовив чоловік. – До речі, сьогодні через Вас, Аліно Володимирівно, мені довелося скасувати дуже важливу зустріч. Тому я переконливо прошу радитися зі мною перед тим, як щось обіцяти Олі.

- Ну, вибачте, Андрію Миколайовичу, адже я не знала, що робота у Вас на першому місці.

- Аліно Володимирівно, у Вас просто талант виводити мене із себе. Я люблю свою дочку і…, - обурився чоловік.

- Отже, недостатньо любите, - різко перебила я його, - якщо не розумієте, що їй потрібна ваша підтримка. Знаєте як Оля чекала на Вас... З якою надією вдивлялася в кожного батька, що заходить до класу. Та хіба може зустріч з діловими партнерами бути важливішою за почуття і переживання маленької дівчинки?

Я відчула, як мої очі наповнюються сльозами. Але я не могла дозволити собі розслабитися перед цією людиною. Тому зібравши всю свою волю в кулак, я з викликом поглянула на чоловіка.

- А Ви смілива дівчина, Аліно Володимирівно, - пильно вдивляючись у мої очі, промовив він. - Зі мною рідко хто наважується сперечатися.

- Я просто дуже хочу, щоб Ви мене почули. Олечці потрібні Ваша любов, турбота та увага.

- Ну, будемо вважати, що я Вас почув і намагатимусь зробити висновки, - серйозно сказав Андрій Миколайович. - Так, до речі, мало не забув. - Він витяг з гаманця кілька купюр і простяг їх мені.

- Я не зрозуміла. А це що? - Розгублено подивилася я на нього.

- Взагалі то це гроші, - посміхнувся чоловік.

– Я бачу, що це гроші, – огризнулася я. - Навіщо Ви мені їх даєте?

- Я вдячний Вам за ті емоції, які отримала моя дочка, отримавши подарунок. Вона побачила таку ляльку в одному з супермаркетів під час нашої поїздки за кордон. І я був готовий купити їй цю іграшку. Але на касі стався збій у системі, а в мене не було часу чекати, поки там все налагодиться. Оля тоді сильно засмутилася. Але я пообіцяв, що обов'язково куплю їй таку ляльку наступної поїздки. Ну, а Ви, Аліно Володимирівно, здійснили мрію моєї дівчинки. Але я знаю, скільки коштує така лялька. Тож і віддаю Вам гроші за неї.

– Я рада, що мій подарунок сподобався Олечці. А гроші заберіть, – рішуче сказала я. - Для мене посмішка Вашої дочки набагато дорожча за ці папірці.

- А Ви все більше дивуєте мене, Аліно Володимирівно, - примружившись, промовив чоловік. - Сподіваюся, Ви й надалі не розчаруєте мене. До речі, щодо Ігоря. Я поговорив з ним. Він більше не вриватиметься в клас і не заважатиме Вам.