Розділ 1

Я люблю приходити до школи задовго до початку занять. У коридорах і класах ще стоїть тиша і можна не поспішаючи підготуватися до початку занять. І потім з усмішкою зустрічати своїх дітлахів, які наче маленькі горобці залітають у клас і розсідаються по своїх місцях. А потім дзвенить дзвінок, і я бачу зосереджені обличчя своїх малюків і ще раз переконуюсь, що таки дуже люблю свою професію.

Як ви вже зрозуміли, я вчителька початкових класів. Одразу після університету мене прийняли на роботу до приватної школи. І хочу одразу відповісти на запитання скептиків, які єхидно посміхаються та вважають, що таке можливе лише через зв'язки. Так, директор школи - найкраща подруга моєї мами, але вона ніколи не взяла б мене до себе на роботу, якби я не довела, що гідна бути частиною їхнього колективу. Починаючи з першого курсу університету, я весь свій вільний час проводила у стінах нашої школи. Допомагала організовувати свята, як помічник вчителя їздила на екскурсії. А коли навчалася на останніх курсах, часто замінювала вчителів. І як ви самі розумієте, до закінчення університету я була вже своєю у нашому дружньому колективі. І тому ніхто не міг дорікнути мені, що місце дісталося мені не чесним шляхом. І ось уже два роки я з радістю йду на роботу і намагаюся, щоб діти довіряли мені й знали, що я завжди готова прийти їм на допомогу. Я намагаюся знайти підхід до кожної дитини й не хочу хвалитися, але в мене це справді виходить. Напевно, тому у моєму класі завжди панує атмосфера порозуміння. Та й із батьками у мене вже склалися відмінні стосунки. Звичайно, спочатку деякі з них сумнівалися, що молоде дівчисько, яке тільки закінчило університет, зможе порозумітися з їхніми дітьми. Але я доклала максимум зусиль, щоб заслужити довіру у своїх учнів та їхніх батьків.

Сьогодні вранці я прокинулась з якимось дивним відчуттям тривоги. Серце стукало в грудях так, наче я вночі бігла марафон. Підскочивши з ліжка, я одразу ж зателефонувала мамі. Останнім часом вона погано почувалася, і я боялася, що в неї знову був напад. Але почувши її спокійний голос, з полегшенням зітхнула. Мама сказала, щоб я не переживала, почувається вона нормально. Ми трохи побалакали, і мені здалося, що мій тривожний стан остаточно зник. А коли я вийшла надвір, то мій настрій взагалі злетів. Я вдихнула повітря, насичене запахом весни, і посміхнулася. Мені дуже подобається ця пора року. На деревах та чагарниках з'являється ніжна зелень, на клумбах розпускаються перші квіти. А сонце ніжно торкається обличчя і дарує своє тепло. 

Я йшла і насолоджувалася навколишньою красою. А в голові вже визрівали грандіозні плани. Потрібно обов'язково зводити своїх малюків до парку. Я навіть уявила, як радісно вони відреагують на мою пропозицію провести вихідний день на природі і як блищатимуть їхні очі. Мої дітлахи любили такі прогулянки. Ми часто ходили з ними до парку або на набережну. Їздили на різноманітні екскурсії. Я була впевнена, що проведений разом час дуже позитивно впливає на моїх дітлахів. Вони були у мене дуже дружними та відкритими у спілкуванні. А ще мене надихала підтримка їхніх батьків. Вони з задоволенням приєднувалися до нас у подорожах. Я знову посміхаюся, згадуючи нашу веселу та галасливу компанію. Все, вирішено, у ці вихідні ми обов'язково маємо вирватися на природу. Я так розмріялася, що навіть не помітила, як опинилася біля школи. І тут знову відчула тривогу.

"Та що це таке зі мною відбувається?" - я не могла зрозуміти причину такого стану і почала нервувати.

Перші два уроки пройшли, як завжди, і я трохи заспокоїлася. Почала переконувати себе, що мої тривожні відчуття пов'язані з тим, що організм просто втомився від затяжної зими. Йому, мабуть, просто не вистачає вітамінів, ось він і подає незрозумілі сигнали. Заспокоївши себе такими думками, я відвела своїх дітлахів у зал на урок фізкультури, а сама вирішила забігти до нашої їдальні та швидко перекусити.

- Доброго ранку, Аліно Володимирівно, а я Вас саме шукала, - почула я над своєю головою знайомий голос.

- Доброго ранку, Алло Ігорівно. У нас щось трапилося? - Я з тривогою подивилася на директорку.

- Та ні, все нормально. Просто мені з Вами поговорити потрібно. Як будете вільні, зайдіть, будь ласка, до мого кабінету.

- Я хвилин за двадцять буду у Вас, Алло Ігорівно, - пообіцяла я і відчула, як нова хвиля незрозумілої тривоги почала накривати мене.

Апетит відразу зник і я, не гаючи часу, попрямувала до кабінету директорки.

- Ну, ти й швиденька, Аліночко, - усміхнулася жінка. - Ти вже вибач, що я тобі й поїсти спокійно не дала.

- Та що Ви, тітко Алло, я ж розумію, що у Вас до мене щось термінове, - поспішила я заспокоїти її.

Ми завжди зверталися один до одного на ім'я та по батькові в оточенні наших колег та учнів. Але в неформальній обстановці тітка Алла була проти цього офіціозу. Адже я виросла практично на її очах, і вона завжди ставилася до мене як до рідної дочки. Своєї родини у тітки Алли не було, і вона всю свою любов віддавала мені. Дарувала подарунки, водила мене на прогулянки. А коли організовувала для своїх учнів різні цікаві поїздки, обов'язково брала мене з собою. Я просто любила подругу моєї мами, і вона завжди була для мене рідною людиною.

- Ти сідай, дівчинко, - Алла Ігорівна вказала мені на стілець поруч з собою. - Ти мамі сьогодні дзвонила? Як вона почувається?

- Так, сьогодні вранці телефонувала. Сказала, що їй уже краще. Але я таки хочу умовити її пройти повне обстеження. Хоча вже уявляю, що мені доведеться вислухати. Адже Ви знаєте, яка вона в нас уперта? Завжди в неї все гаразд і нічого не болить. А я вважаю, що з серцем не варто жартувати. Правда?

- Я з тобою повністю згодна, Аліно, - ствердно кивнула жінка. - У мене давній друг дуже добрий кардіохірург. Я зв'яжуся з ним і домовлюсь про зустріч. Думаю, питання з мамою ми вирішимо. Ну, а я обов'язково сьогодні зателефоную до неї. Переконуватимемо вперту жінку спільними зусиллями.

- Дякую величезне, тітонько Алло, - радісно вигукнула я. - Думаю Вас вона точно послухається. Бо ми з татом уже замучилися їй щось доводити. Вона навіть не схотіла, щоб я тимчасово переїхала жити до них. Я могла б їй по господарству допомагати. Але вона обурюється, каже, що не інвалід і сама впорається з усім.