РОЗДІЛ 8

У перший же день спізнюватися не хотілося, а ще я планувала довідатись чи можна буде частину занять пройти дистанційно, це полегшило б мені задачу.

Лекція розпочалася з короткого вступу від професора, і я, сидячи в останньому ряду, уважно слухала кожне його слово. Окрім інших емоції з’явився мандраж, наче я повернулась у студентські роки на іспити. Але прагнення забезпечити собі незалежність від чоловіка було сильнішим за будь-який страх.

Я зрозуміла, що багато з того, що колись знала, вже трохи забулося, але це не було нездоланною перешкодою.

Я вперто працювала, відповідаючи на питання і виконуючи завдання, відчуваючи, як повертається впевненість у своїх професійних навичках, а також задоволення від того, чим займаєшся.

Виявилось я достобіса сильно сумувала за медициною. А Денис відібрав у мене можливість розвиватися як спеціаліст. Хоча я сама йому це дозволила.

Під час обідньої перерви я вирішила скористатися моментом, щоб зняти гроші з картки чоловіка. Це був ризикований крок, але іншого я не знайшла. У мене повинна бути фінансова подушка, щоб забезпечити дітей на перший час, коли ми підемо від Бойко.

Я вирішила знімати кожен день потроху, щоб у Дениса не виникло запитань, куди ділись гроші. Чи було це крадіжкою? А хіба я не гідна отримати грошову компенсацію за десять років шлюбу? За приниження, зраду, брехню?

Совість мене не мучила.

У найближчому банкоматі я ввела пін-код і швидко зняла необхідну суму. Ховаючи гроші в сумочку, відчула мимовільне тремтіння рук. Я ніколи не брала чужих грошей, але якщо вважати, що це спільний сімейний бюджет, то…

– Єво? Вишневецька? – почулось з-за спини, і я ледве не підстрибнула від страху. – Це справді ти?

Недалеко від мене у черзі до банкомату стояла висока струнка брюнетка в білому брючному костюмі. Великі сонцезахисні окуляри підкреслювали її витончені вилиці, а коротку стильну зачіску пестив вітерець.

– Перепрошую. Ви хто?

– Справді не впізнала? От це так, точно багатою буду, – розсміялась молода жінка, а потім зняла окуляри.

– Руслана? Мельник?

– Вже майже Руслана Джонсон, – широко посміхнулась вона. – Але поки Мельник, так. Скільки ми вже не бачились, подруго?

Я власним очам повірити не могла, в університеті Руслана була моєю кращою подругою, але інтернатуру ми проходили окремо, а там життя зовсім роз’єднало…

– Років з десять точно.

– Важко повірити, що ми так довго не бачилися,  – вона кинулась обійматися. – Як ти, подруго? Розповідай усе!

В цей момент огрядна жінка у помаранчевій сукенці, що стояла позаду нас у черзі, з очевидним роздратуванням перервала нашу радісну зустріч.

– Може вже закінчите свою Санта-Барбару? Черга ж! Розвели тут бозна-що.

– Перепрошую, – відповіла я, намагаючись зупинити конфлікт. – Ми вже закінчили.

– Заздрість псує колір обличчя та призводить до ядухи, – кинула Руслана. – Може в кафе підемо, щоб не нервувати народ? Ти як? Кохфе будеш?

В мене ще було з годину до початку занять, та й зустрічі з Мельник я справді зраділа, не хотілось так швидко прощатися.

– Залюбки. Знаєш, що тут поруч?

– Ображаєш, подруго. Я ж не живу без кофеїну.

Ми попрямували до найближчої кав’ярні. За цей час я встигла помітити, що Руслана дійсно виглядає чудово: струнка, впевнена в собі, одягнена зі смаком. Вона ніби випромінювала успіх і щастя.

– Ну, розповідай, як ти жила ці десять років? – запитала вона, коли ми сіли за столик і замовили каву.

– Це довга історія, – зітхнула я.

– А хіба я кудись вже втікаю? – розсміялась Мельник. – Ти не змінилась, Єва, тільки сильніше розквітла. Справжня красуня! Бойко володіє таємницею, як зробити сімейне життя таким райським, щоб дружина виглядала богинею?

Я подавилась повітрям.

– Бойко знає як перетворили сімейне життя на пекло.

Руслана нахмурилась.

– Не зрозуміла. Він же ще на першому курсі прибрав тебе до рук, всі заздрили, яка ви ідеальна пара.

– Фальшивка, ніякої ідеальності і близько там нема.

Руслана похитала головою. Вона не грала, я бачила, що жінка дійсно переймається моєю долею, в ній не тільки цікавість говорила.

–  Розповідай скоріше, що між вами сталось. Я хочу знати все.

Я не знала, що мені настільки сильно потрібно виговоритися, поки не поговорила з Русланою. Ми десять років не бачилися, але довіри до неї я зараз відчувала на дещицю більше, аніж до власного чоловіка.

– А саме гидке знаєш, що?

– Вся ця історія викликає нудоту, – скривилась Мельник, відставляючи горнятко кави.

Мені не хотілося псувати їй апетит, але як вже склалось.

– Я навіть ні про що не здогадувалась, поки мені його Ліза очі не відкрила. І всім запрошеним на святкування.

– Іспанський стид, – закрила очі Руслані. – Ні, Єво, не те, що ти не здогадувалась, а поведінка цієї прости Господи…