РОЗДІЛ 5

– Йди до біса, Бойко! Ненавиджу тебе! Боже, як же я тебе ненавиджу! А ще вчора помирала від кохання. Сьогодні ж хочу, щоб ти вдавився своєю самовпевненістю та нахабною посмішкою, – мала би видати в обличчя зраднику я.

Мені так хотілося це сказати, виплеснути все, що вирувало всередині і мучило, але ні. Я стрималась. Не заради себе, Бойко, чи нашого шлюбу, заради дітей.

– Тобі хіба не потрібно на роботу? – спокійно поцікавилась в нього я. – Ти не запізнюєшся?

– Зав відділенням може дозволити собі трошки спізнитись, – відповів він, пропалюючи мене поглядом. – І ти сама хотіла поговорити. Чи вже передумала, кохана?

Його «кохана» було наче удар в живіт, я навіть зіпнула – повітря стало у грудях. Він навмисне мене випробував, я відчувала.

І як же важко було утримувати непроникний вираз обличчя, не накинутись на нього з кулаками, не вилляти претензії на голову.

Я завантажила посудомийку та ввімкнула її. Потім повільно розігнулась та голосно зітхнула.

– Я зрозуміти не можу, Денисе, якщо ти так мене кохаєш, як запевняєш, то навіщо продовжуєш знущатися?

На деякий час в кухні запанувала мертва тиша. Я не дивилась на Бойко, але відчувала, що він пильно дивиться на мене: всім своїм єством відчувала.

– Вибач, – нарешті вичавив з себе чоловік. – Просто ця твоя відстороненність, холодність, ба навіть байдужість – здатні звести мене з розуму. 

Я стояла до нього спиною, не поверталась, так мені було легше стриматись і налаштувати Бойко на правильний настрій.

– А чого ти хотів, Денисе? Невже ти думаєш, що будь-хто здатен забути про зраду, приниження, через яке ти провів мене вчора в ресторані, і поводитись так як зазвичай? Ти б так зміг?

– Я б тебе вбив.

– Що? – я поглянула через плече на чоловіка, йому вдалося мене здивувати.

– Навіть уявити не можу, щоб ти з кимось іншим… – Він похитав головою. – Я шаленію від самої думки про це.

– Тобі було б боляче, якби я так вчинила?

– Ти ще питаєш? Та я коли тебе в універі побачив, одразу зрозумів, що хочу, що моєю станеш, що будь-що доб’юся.

– А мені боляче, Денисе, як ти думаєш?

– Єво, – він спробував пригорнутися зі спини до мене і на якусь мить я навіть полегшено заплющила очі – не вистачало тієї ілюзії, в якій звикла жити. Не вистачало того світу, тієї рятівної бульбашки, в якій я стільки років відчувала себе захищеною від реальності. Не вистачало коханого, якому я вірила будь що, в якому була певна, як в собі.

– Не чіпай мене. Будь ласка.

– Гаразд, – зітхнув він і відійшов. – Я розумію.

«От це навряд чи, Бойко», – пронеслось у мене в голові.

Він не розумів. Навіть не хотів зрозуміти. Просто намагався прогнути мене під себе, виграти в цьому двобою, нехай і брудними нечесними методами. Він хотів досягти мети: нічого не змінювати в своїй зручній моделі життя.

– То що ти обрала, Єво? – запитав чоловік, коли не почув нічого від мене. – Який варіант?

– Звісно я залишусь з тобою, Денисе.

– Дякую, – це пролунало з посмішкою і долею якогось полегшення. – Я знав, що ти не зможеш зруйнувати нашу родину через таку дрібницю. Ти розумна жінка, Єво. Ти моя жінка.

– Але мені потрібен час.

– Час?

– Час на те, щоб прийняти ситуацію, щоб забути. Ліза мене принизила, перед твоїми колегами та друзями. Її слова ще й досі бринять у моїх вухах.

– Ліза вже шкодує, що так вчинила, повір мені, – запевнив Денис. – А мої колеги… Тобі ніхто і слова кривого не скаже, Єво. Завтра люди навіть не згадають про цей інцидент, у кожного є власне життя.

– Це не змінює того факту, що мені все одно боляче. І зробити вигляд, що все добре, я не зможу. Нічого не налагодиться так просто, ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра, Денисе.

– Я почекаю, – пообіцяв він.

– Я не буду на тебе готувати, Бойко. Якщо ти не хочеш отримати щось з проносним, то…

– Поїм деінде, в ресторані, наприклад, – швидко погодився чоловік.

– Ліза не готує?

– Ми більше не будемо говорити про Лізу, Єво, – металевим тоном викарбував Денис. – Якщо ти хочеш забути, а ти мусиш забути, то не треба постійно длубатись у рані. Розумієш?

– Як добре, що ти настільки обізнаний в ранах, Бойко. Ця смертельна?

– Житимеш. Ще й добре житимеш, Єво, сито, щасливо, як ні в чому не бувало.

– Коли? – це питання дійсно мене турбувало, хоч я і розуміла – Денис збреше.

– Скоро. Треба тільки потерпіти, кохана, – сказав він, потім демонстративно поглянув на годинник і присвиснув. – Мушу бігти, Єво. Буду пізно.

Я нічого не відповіла. Зазвичай Денис мене цілував на прощання, а зараз не підійшов.

Я і сама не змогла б стерпіти його доторки, але все одно сумувала за тим, що ще вчора мала. Це був такий стан, коли розум живе власним життям, а серце розривається від болю.