4.3

– Знову вівсянка? – скривила носика Іринка, як тільки-но зайшла на кухню.

Донька була в рожевій піжамі та розстріпана. Зазвичай, я заплітала малу після сніданку.

Цю ніч я майже не спала. Голова розколювалась, очі пекли, тіло було наче вареним, але і плюси я бачила: чітко продумала, що далі робитиму та встала раненько, аби приготувати дітям сніданок.

– Сніданок чемпіонів, не забула? – посміхнулась донечці я.

Нехай і досі не відчувала опори під ногами, але заради дітей мусила бути сильною. Хоча б справляти таке враження.

– Мені здається ти нас дуриш, – раптом сказала Іринка і в мене похололо на серці. Невже діти чули нашу нічну розмову з Денисом?

– Що ти маєш на увазі?

– Вівсянка немає ніякого відношення до чемпіонів, – закотила очі під лоба ця маленька розумниця. – Це ж зрозуміло.

Я непомітно видихнула – не чули.

– Пропоную перевірити на власному досвіді. От якщо виростеш чемпіонкою з танців, тоді скажеш, чи мала я рацію з таким сніданком, чи ні. Згода?

Дитина гимикнула.

– Якщо я стану чемпіонкою, то точно не завдяки вівсянці.

– А завдяки чому?

– Собі, – впевнено промовила донечка. – Це ж також зрозуміло, мамо. Невже ти не знаєш?

Іринка сіла за стіл, взяла ложку і невдоволено почала їсти. А я застигла, отримавши черговий випадковий інсайт, виявляється навіть моя восьмирічка готова покладатися на власні сили. Тоді мені про свій страх не впоратись з труднощами самостійно навіть годі й казати.

– Знаю, доню.

– Тобто я маю рацію стосовно вівсянки? – хитро примружилась вона.

– Можливо, – посміхнулась я. – Але братам про це не кажи.

– А що мені за це буде?

– Ти краще замислись, чого тобі за це не буде, – весело відповіла я, від чого донечка важко зітхнула – спроба маніпуляції не вдалась.

– Мам, а можна тоді завтра бутерброди на сніданок? – запитала вона, витираючи сірий від каші ротик.

– Гаразд, – погодилась я, гладячи її по голові. – Але сьогодні вівсянка. Вона допоможе тобі бути сильною та розумною.

Іринка гимикнула, але продовжила їсти.

Я відчула легке поколювання в серці, дивлячись на свою маленьку принцесу. Вона була така невинна, така чиста, і я обіцяла собі зробити все можливе, щоб захистити її від болю, який принесе доросле життя.

Чи хочу я, щоб Іра колись зіткнулась з чоловічими зрадами? Адже говорять, що доньки повторюють сценарій матері.

Чи хочу, щоб пробачила чоловікові відверту зневагу? Адже Бойко не тільки мене зрадив, він зрадив і наших дітей також. Він дозволив своїй коханці принизити мене перед друзями та колегами.

Чи хочу я, щоб моя донька колись також ковтнула цю гірку пілюлю та втратила себе у залежності від сильного чоловіка?

– Мам, а можна я піду погратися у парк після сніданку? – запитала Іринка, коли майже доїла свою порцію.

– Звичайно, – відповіла я, посміхаючись. – Але спочатку заплетемо твоє волосся, добре?

В цей момент на кухню вбігли двійнята – Михайлик та Дмитрик. Вони були схожі, але не мали ідентичну зовнішність як близнюки, і завжди рухались разом, наче маленький ураган.

– Мамо, ми голодні! – закричав Михась, тягнучи мене за руку.

– Так, голодні! – підтримав його Дмитро, намагаючись самостійно вилізти на стілець.

– Добре, хлопці, – сказала я, допомагаючи їм сісти за стіл. – Ось ваша вівсянка. Їжте і станете сильними, як справжні лицарі.

– Як тато? – запитав Дмитро, змусивши мене вдавитися повітрям.

– Як тато, – гірко посміхнулась я, насилу промовивши цю відверту брехню.

Денис залишався для синів прикладом. Вони його обожнювали.

Чи хочу я, щоб з моїх хороших хлопців виросли покидьки?

Хлопці з ентузіазмом почали їсти, а я трохи відчула полегшення. Ця сцена, як і інші звичні моменти, давала мені сили. Їх сміх, їх невинність – все це було ліками для мого змученого серця.

Ми сиділи за столом, насолоджуючись нашою сімейною рутиною. Діти розповідали про свої плани на день, і я, слухаючи їх, відчувала, як болісні думки відходять на задній план.

Але раптом на кухню зайшов Денис. Його присутність відразу змінила атмосферу. Він виглядав свіжим і впевненим, ніби нічого взагалі не сталося.

– Доброго ранку, – сказав він, сідаючи за стіл.

– Доброго ранку, татусю, – весело відповіли діти.

Я глибоко вдихнула, намагаючись зберегти спокій. Присутність Дениса нагадувала про всі ті проблеми, які нас розділяли, ту прірву, що Бойко проклав між нами. Мені боляче було навіть просто дивитися на чоловіка, серце розривалося. А він цього, здавалося, і не помічав.

Я би дуже хотіла навчитися вимикати емоції за клацанням пальців. Але, на жаль, я все ще відчувала повний спектр почуттів. І кохання нікуди не поділось, воно пригорнулось в обійми болю та судомило мене, знущалось, катувало.