4.2

Мене затопило хвилею жару: вона прокотила від кінчиків пальців ніг і до маківки.

– Тобі мало було мене принизити в ресторані, продовжуєш знущатися?

– Якщо ти не хочеш боротися за наш шлюб, то я буду. Методи, які оберу, тобі не сподобаються. Але результат виправдовує процес, так?

– Ти не зможеш так зі мною вчинити, – втрачено прошепотіла я. – Не зможеш забрати дітей. Не наважишся.

– Повір мені, Єво, я зможу. У мене є ресурси, є можливості, є зв’язки. І якщо ти підеш на розлучення, я зроблю все, щоб довести, що ти нестабільна і не здатна дбати про наших дітей.

Ці слова були гостріші за ножі, якими б Денис міг мене різати. Не хотілося вірити, що мій чоловік, якого ще декілька годин тому я називала коханим, здатен на таку ницість. Але судячи з виразу його обличчя, а головне, погляду – припускати інше не вдавалось.

Моя лють і страх змішалися, створюючи гіркий коктейль емоцій. Я намагалася знайти слова, які б могли переконати його, але думки сплутались.

– Денисе, це неправильно. Це ж не любов, – похитала головою я. – Це маніпуляція, бруд, насильство. Навіщо ти це робиш з нами? Навіщо робиш зі мною?

Він зробив ще один крок до мене, його обличчя було поруч, його подих обпікав мою шкіру.

– Це реальність, Єво. І ти повинна її прийняти.

– Ти хворий?

– Ми будемо разом, хочеш ти цього, чи ні. І наші діти залишаться з нами. Я так сказав.

– Ти сказав?

– Моє слово закон в цьому домі.

Раніше мені навіть подобалась категоричність Бойко, його стійкість, подекуди впертість, незламність, брутальність, але до цього моменту він ніколи не використовував цих якостей проти мене… Тепер же я наче наштовхнулась на стіну, і замість того аби пробити її, ризикувала розбити собі лоба.

– Що ти зробив з тим чоловіком, якого я кохала?

– Кохала? Вже ні? – наполегливо запитав він.

Я підтиснула губи.

– Ти не зможеш мене зламати, Денисе.

– Ти сама себе ламаєш, Єво, моїми руками. Змушуєш мене до цього.

– Давай просто розлучимося. Мирно. Без скандалу. Як дорослі люди. Навіщо це протистояння? Я не утримуватиму тебе біля себе, можеш вирушати до своєї Лізи і любитися  з нею, хоч цілодобово.

– Справа в тому, Єво, – понизив голос мій чоловік до оксамитового шепоту, – що я хочу мати вас двох. А я завжди отримую те, що хочу.

– Не цього разу.

Його очі блиснули гнівом, але він нічого не сказав. Ми стояли так, дивлячись один на одного, як двоє бійців перед боєм. І я знала, що цей бій буде найважчим у моєму житті.

– Подумай, Єво. Зранку ми повернемось до нашої розмови, і я сподіваюся, що твій мозок запрацює у правильному напрямку, аби ухвалити потрібне рішення.

З цими словами Денис залишив мене в кухні, пішовши у нашу з ним спальню. Якщо він вважав, що я приєднаюся до нього і ляжу в одне ліжко, то мав ще більш схиблену уяву про звичні речі, ніж я тільки-но переконалась.

Я скрутилась калачиком на диванчику у кухні, накрилась пледом. Хоч за вікном було спекотне літо, але мене пробивали дрижаки.

Якою б втомленою я не була, але сон не йшов, не брав мене у втішні лікувальні обійми. Неймовірно просто! Повірити не могла, що весь цей жах – моя реальність. Все здавалося ще мить, розплющу очі і прокинусь від кошмару. Але ні… Звичне диво мені не підкорялось.

Так, цей бій буде найважчим у моєму житті. Денис мав багато переваг: він сильніший, успішніший, всі козирі опинились в його руках, я сама їх туди вклала. Тому мені потрібно було скласти стратегію, аби не розбитися об цю стіну, а обійти її.

Я мусила бути сильною. Не так заради себе, як заради дітей. Чи зможу?