РОЗДІЛ 4

Коли я завагітніла Іринкою – Денис носив мене на руках та дочекатися не міг появи на світ донечки. А в ніч моїх пологів, коли нарешті з’явилося наше блакитнооке сонечко – Бойко плакав.

Він розчулився і при появі двійнят, а ще неймовірно пишався синами. Шуткував, що одразу подвійне щастя отримав, отже не тільки вміє влучно цілити, але й працювати на результат.

В тому що Денис гарний батько і любить наших дітей в мене ніколи не було сумнівів. Але зараз його цинічне відношення до ситуації, яку сам і створив, змушувало мене задаватися питанням: чи взагалі я знаю цього чоловіка?

– В мене є третій варіант, – сказала я, коли опанувала здатність керувати власним голосом. – Хочеш почути?

– Розлучення не буде, – випередив мене Бойко.

Я побачила, як його очі блиснули холодом. Він не просто був впевнений у своїй позиції, він готовий  був боротися за неї будь-якими методами. І це вперше, мабуть, мене налякало до тремтіння в колінах.

– Денисе, ти ж розумієш, що так далі тривати не може? – запитала я, намагаючись не дати проявитися слабкості в голосі. – Ми не можемо жити так, ніби нічого не сталося.

– Можемо. І будемо. Ти забудеш, Єво. А якщо треба, то я залюбки нагадаю тобі, як нам може бути добре.

– Це утопія. Я так не зможу, – тихо, але впевнено заявила я. – Не зможу бути з чоловіком, якому більше не довіряю.

Денис так різко встав на ноги, що перекинув стілець на якому сидів. За мить Бойко вже нависав наді мною. Його обличчя було серйозним і напруженим, очі потемніли до кольору неба перед грозою.

– Я сказав, розлучення не буде, – повторив він, ніби це було закляття, яке має звільнити нас від усіх проблем.

– Я не розумію навіщо це тобі потрібно, Бойко. Просто залиши нас з дітьми та забирайся до своєї Лізи!

– Бо я тебе кохаю, дурепо, – він схопив мене за плечі та підняв на ноги. – І відмовлятися не збираюся.

Очі Дениса стали якимось шаленими: мені було страшно в них дивитись, а ще страшніше – відвести погляд.

– Я навіть знаходитись з тобою в одній квартирі не можу, не те щоб якимось дивом вдати, ніби нічого не сталось.

– Ти мабуть забула, Єво. Це моя квартира.

Я прикусила язика, на очі навернулись сльози. Господи! Хто ж знав, що настане такий момент, коли я зрозумію свою повну кляту залежність від Бойко! Квартира була записана на нього, машини також, гроші він мені давав, а роботи я не мала… І підтримки, до кого звернутись, теж…

Моєю підтримкою завжди був Денис. А тепер?

– Я нікуди не піду. А якщо ти спробуєш це зробити, Єво… я заберу дітей.

Його слова вдарили мене, майже відправили в нокаут. Я відчула, як ноги підкошуються, але змусила себе стояти рівно.

– Ти не можеш так просто взяти і забрати їх, – відповіла я, намагаючись залишатися спокійною. Губи і язик заніміли, в очах потемніло на мить, а спину обдало холодом. – Це наші діти, я їх мати, і…

– Мати, яка живе на мої гроші. Яка користується всім, що я їй дам. Все що зараз є на тобі, придбано на мої гроші. Ти не забула?

– Та як ти можеш мені попрікати? Невже я мало зробила для нашої родини?

– Якщо ти хочеш покинути мене, то можеш йти, – раптом сказав Бойко, відпустивши мене.

– Що? – не повірила власним вухам я.

– Можеш йти, Єво. Зараз, – повторив він. – Але залишивши все, що придбано на мої гроші та дітей тут.

– Що ти таке каж…

– Як гадаєш, наскільки далеко ти дійдеш оголеною? – зло посміхнувся Денис, гнів спотворив риси його обличчя, через ілюзію ідеальності проглядав жорстокий монстр.

Мене затопило хвилею жару: вона прокотила від кінчиків пальців ніг і до маківки.

– Тобі мало було мене принизити в ресторані, продовжуєш знущатися?

– Якщо ти не хочеш боротися за наш шлюб, то я буду. Методи, які оберу, тобі не сподобаються. Але результат виправдовує процес, так?

– Ти не зможеш так зі мною вчинити, – втрачено прошепотіла я. – Не зможеш забрати дітей. Не наважишся.

– Повір мені, Єво, я зможу. У мене є ресурси, є можливості, є зв’язки. І якщо ти підеш на розлучення, я зроблю все, щоб довести, що ти нестабільна і не здатна дбати про наших дітей.

Ці слова були гостріші за ножі, якими б Денис міг мене різати. Не хотілося вірити, що мій чоловік, якого ще декілька годин тому я називала коханим, здатен на таку ницість. Але судячи з виразу його обличчя, а головне, погляду – припускати інше не вдавалось.

Моя лють і страх змішалися, створюючи гіркий коктейль емоцій. Я намагалася знайти слова, які б могли переконати його, але думки сплутались.

– Денисе, це неправильно. Це ж не любов, – похитала головою я. – Це маніпуляція, бруд, насильство. Навіщо ти це робиш з нами? Навіщо робиш зі мною?

Він зробив ще один крок до мене, його обличчя було поруч, його подих обпікав мою шкіру.

– Це реальність, Єво. І ти повинна її прийняти.