РОЗДІЛ 3

Я зайшла в під’їзд, ліфт швидко підняв мене на вісімнадцятий поверх. Пам’ятаю, як обирали цю квартиру з Денисом. Я тоді не тямилась від щастя: трьохкімнатна в центрі Києва, в новобудові, престижному районі – просто мрія.

Як тільки відчинила двері, одразу відчула знайомий запах: суміш легкого аромату свіжих квітів і смачної їжі. Коридор був просторим, світло від ламп над входом м'яко розсипалося по стінах. Звідси відкривався вид на вітальню, де ми любили відпочивати родиною. Високі стелі, великі панорамні вікна, що демонстрували захоплюючий краєвид на нічне місто та Дніпро, м’які меблі в теплих тонах, багато зелених рослин і кілька картин на стінах, які ми обирали разом з чоловіком.

Я пройшла до кухні, згадавши, як ми з Денисом планували інтер'єр кожної кімнати. Кухня була простою, але елегантною: білий глянець, мармурові стільниці, сучасні побутові прилади. Тут ми проводили багато часу разом, готуючи їжу і розмовляючи про життя.

Тут я зустрічала Дениса з роботи.

Тут я розповідала йому новини з життя дітей.

Тут ми кохались… В квартирі, мабуть, не лишилось ні однієї поверхні, яку б ми не спробували свого часу.  То що ж моєму чоловікові не вистачало? Де я схибила?

Сьогодні все виглядало інакше. Стіни, які колись здавались мені такими надійними і теплими, зараз тиснули з усіх боків, нагадуючи про те, що моя сім'я більше не така, як раніше. Я відчула, як ця пекельна важкість навалилася на плечі, але знала, що не можу дозволити собі впасти. Не зараз.

Потрібно було перевірити дітей.

В кімнаті старшої  доньки виявилось тихо, чути було тільки легке дихання Іринки, яка спала в своєму ліжку. Я обережно пройшла до спальні хлопців – вони усміхались уві сні, навіть не підозрюючи про бурю, що вирувала в серці їхньої мами.

З балкону увійшла Тетяна, наша няня, жінка років сорока. Вона була високою, з русявим волоссям і виразними синіми очима, та стрункою фігурою. І хоч няня завжди дбайливо ставилася до моїх дітей, але зараз я поглянула на неї зовсім іншим поглядом.

А що, якщо і з нею Денис мав стосунки? Нехай Тетяна була старше за мене, але все ще гарною. Хто знає зі скількома жінками Бойко мені зраджував?

– Ви вже повернулись? – тихо, щоб не розбудити дітей, здивувалась вона. – Все добре, Єво? Виглядаєте втомленою.

– Так, трохи важкий день. Інколи розваги теж втомлюють, – я спробувала усміхнутися, але відчула, що це не вдалося. – Як діти?

– Все добре, сплять, як ангелочки. Іринка заснула трохи пізніше, бо лазила в телефоні, хлопців було легше вкласти.

На диво, двійнята мали спокійніший характер, ніж їхня старша сестра. Хоча я думала, що хлопці бешкетуватимуть сильніше за дівчинку, але нашу запальничку ніхто поки не переплюнув.

– Дякую, Тетяно, – я відчула, як сльози підступають до очей, але стрималася. – Ви можете йти, я залишусь з дітьми.

Я бачила, що вона хотіла запитати, чому я повернулась одна з ресторану, але не стала. І добре, бо налаштована на якісь пояснення я не була.

Жінка швидко зібралась та пішла, залишивши мене наодинці з думками.

Я зайшла у ванну кімнату, аби змити макіяж та перевдягнутися у домашнє, замкнула двері і… нарешті дала волю емоціям. Сльози ринули рікою, змішуючись з гарячою водою, яка текла з крану.

Я опустилася на холодну плитку, відчуваючи, як біль розриває мене зсередини. Я відчувала себе розбитою, приниженою, брудною. Перед очима постійно прокручувались нещодавні події, а серце ладне було вискочити з грудей.

Все, що я будувала з Денисом протягом стількох років, здавалось руйнувалося на очах.

Мене охопила хвиля відчаю і гніву. Як він міг так зі мною вчинити? Що я зробила не так? Чому він спокусився іншою?

Я ж намагалася бути найкращою дружиною, матір’ю для наших дітей, підтримувала його у всьому. Але зараз усе це не мало значення. Біль, який я відчувала, був занадто великим, щоб з ним впоратись.

Тому я не стримувала сліз, але легше не ставало.

Через деякий час сльози почали висихати, залишаючи по собі лише виснаження. Я знову привела себе до ладу, зняла макіяж, умилася холодною водою, перевдягнулася, намагаючись зібрати залишки сил. Мені потрібно було заспокоїтись, і вирішити, що робити далі.

На Дениса я чекала в кухні. Пила ромашковий чай з медом, який зовсім не заспокоював мої нерви та думала, думала…

Вхідні двері відчинились, коли на годиннику була вже друга ночі.

Денис повернувся.

Він зайшов до кухні, виглядав втомленим і, мабуть, трохи нервував. Побачивши мене, чоловік зупинився на мить, але потім підійшов ближче.

– Єво, – наче навіть здивувався він, – ти не спиш?

Я підняла на нього погляд, відчуваючи, як всередині піднімається нова хвиля гніву.

– Щось ти аж надто затримався. Не міг ніяк розпрощатися зі своєю Лізою?

Денис зітхнув.

– От тільки не починай цього.

Він явно не очікував, що я буду чекати його в таку пізню годину, тим більше в такому стані.