РОЗДІЛ 2

Свекор міцно взяв мене за руку, намагаючись вивести з залу, але я відчувала, як кожна клітина мого тіла чинить цьому опір. Мої ноги наче приросли до підлоги, а в голові крутилось лише одне питання: «Це взагалі моє життя чи дурний сон?»

– Єво, ходімо, – тихо промовив Петро Олександрович, його голос був сповнений жалю.

– Ні, – сказала я рішуче, різко вирвавшись з його рук. – Денисе!

Я обернулась до сцени, де Ліза все ще стояла, витираючи сльози. Денис був поруч із нею, щось тихо виговорював їй. Я чудово знала цей його вираз обличчя: кам’яний, холоднокровний. Він ніколи не дозволяв собі надміру виявляти емоцій на людях. І зараз кипів зі злості, я бачила всі ознаки, але стримувався.

Білявка, здавалося, зовсім його не боялася, а всі ці сльози-шмарклі виявились лишень частиною спектаклю. Варто було нам з дівчиною зустрітися очима, як вона переможно посміхнулася.

– Ти правда думаєш, що можеш ось так просто вийти з цієї ситуації, відправивши мене додому? – запитала я, дивлячись прямо в очі Денису. – Думаєш, що можеш мені наказати і я послухаюсь?

Обличчя чоловіка почорніло, мов небо перед грозою, а в сірих очах стали спалахувати блискавки гніву. Я навіть не втямила, коли Денис опинився поруч зі мною, схопив за руку та мовчки силоміць витяг з залу.

– Не ганьби мене, – процідив крізь зуби він.

– Ти сам себе тільки-но зганьбив. Разом зі своєю коханкою.

Коханкою, так. Ніякий це не розіграш, не помилка, як би мені не хотілось інакше.

Я вирвалась з його хижацької хватки.

Раптом згадалося як я не могла знайти Дениса перед подачею торту, а потім зустріла Лізу в туалеті. Тобто поки всі святкувати його день народження, мій чоловік мав власне святкування. В чоловічому туалеті розгортав живий і дуже палкий подарунок.

Я може і дурепа, якщо не дізналась про його зраду раніше, але не зовсім нетямуща, щоб не скласти два і два.

– Єво, не викликай вогонь на себе, – на щоках чоловік заграли жовна.

Всередині палало єдине бажання – розцарапати його гарну мармизу. Але коли я кинулась на Дениса, він легко перехопив мене як пір’їнку і знерухомів, притиснувшись животом до моєї спини.

– Що? Захотілося спробувати молодого м’ясця? В трусах засвербіло, почухав? – скаженіла я. Перед очима було все червоним, я не помічала людей, мені було байдуже на тих, хто нас чув зараз чи бачив. – Чи мене тобі було мало?

– Замовкни, Єво. Не тут.

– А де?

– Додому їдь. Там і поговоримо, – карбував він слова.

– А якщо я не хочу додому? Хочу тут і зараз?

– Перехочеш, – процідив Денис. – Не будь дитиною, Єво.

– Дитиною? Це ти, а не я сплю з майже дитиною! Скільки їй? Вісімнадцять хоч є?

– Двадцять один.

А Денису тридцять п’ять сьогодні виповнилось. Вже біс в ребро почав стріляти?

– О, ти диви! Доросла дівка вже. Може гратися не з ляльками, а з дядьками. Гарно обслуговує?

– Перестань, – скривився чоловік. – Тобі цей бруд не личить, Єво.

– Це ти мене занурив у цей бруд, Бойко! – мені раптом стало гидко навіть поруч з ним бути, не те що торкатися. Він же цими руками не так давно її чіпав, пестив, а зараз… Боже!  – Відпусти мене!

– Тільки коли заспокоїшся.

– Відпусти мене, або я зараз тут такий ґвалт підійму, що поліцію потрібно буде викликати.

– Ти? – здивувався Денис.

В цьому короткому «ти» була суцільна зневіра у моїх можливостях, і я не змогла це ковтнути.

– Хочеш перевірити на що я здатна? Відпусти мене, Бойко.

– Добре.

Він наче неохоче розтиснув обійми і я змогла вдихнути. Не на повні груди, мене як каменем привалило і тиснуло, але без близького відчуття тіла чоловіка все одно ставало легше.

Я вже відкрила рота, щоб вилити на голову Дениса все, що про нього думаю, але він мене перебив.

– Не треба цих сцен, Єво. Ми дорослі люди, давай вирішимо все цивілізовано. Вдома.

– Дорослі люди не шкварять коханку в туалеті ресторану на святкуванні власного дня народження, Бойко.

Чоловік навіть не став заперечувати. Взагалі нічого не сказав мені на це, але я і не потребувала. Все бачила у його очах. Правду цю бачила, яка мене повільно вбивала.

Після того приниження, що я пережила, хотілося крові. Було вже не страшно зчинити галас, але я не встигла. З залу вийшла Ліза.

– Денисе, котику! – заломила руки вона, в очах – суцільна туга, невинність та потреба у міцному чоловічому плечі. – Не можу довго без тебе.

Ні, не просто плечі. А саме плечі мого чоловіка.

Бойко обернувся на поклик.

– Скажи це своїй малолітці, – процідила я. – Бо схоже за все, вона й гадки немає, що таке цивілізовано та дорослі люди.

Розмова не була скінчена, я знала, що цей кошмар продовжиться вдома. Але у присутності Лізи мені різко розхотілося щось з’ясовувати. Гидко стало. І біль не відпускав.