Глава 22. Внутрішній ураган

- Невже я зовсім тобі не подобаюся? – тим часом пристрасно прошепотів демон мені на вухо, схиляючись все нижче, так що я відчувала, як від його тіла – просто крізь воду – линуть невидимі промені, пронизуючи та хвилюючи до нестями, пробуджуючи всередині мене мою тваринну суть.

- Насправді… ні, - безнадійно намагаючись, аби мій голос звучав байдуже, і навіть прохолодно, все-таки пристрасно видихнула я, відчуваючи, як дрібно тремтять коліна, а стегна зводить приємною судомою.

- Я помічаю зовсім інше.

- І що ж ви помічаєте?

- Я бачу, що ти уся аж палаєш від бажання… І це бажання досить сильне, ти не в змозі йому протистояти, коли б навіть хотіла… на волю виходить твоя тіньова частина?

Я дуже близько побачила його чорні, мов бездонна ніч, із сапфіровим відблиском очі, надзусиллям вкусила себе за нижню губу і, зойкнувши, випалила:

- Ви помиляєтеся… Це неправда,- в той час як усе моє тіло перебувало у фазі гострого шторму, відчуваючи наближення чогось неминучого, величного й небезпечного водночас.

- Настільки неправда, що вода у цій ванній скоро почне кипіти? – підступно посміхнувся Рохерт Веллс, а потім, провівши долонею по всьому моєму тілу, легенько стиснув за підборіддя і прошепотів мені просто в губи: - Раджу тобі подумати гарненько, Насте. Як ти розумієш, часу у тебе не дуже багато… та й вибір так собі.

Наступної миті трапилося щось нереальне.

- Яка ж ти все-таки гарненька, - немов крізь ревище вітру, почула я просто над вухом хрипкий чоловічий голос. – Я б дуже хотів, аби все трапилося сьогодні. Але … я маю для тебе невеличкий подарунок.

 Не встигла я отямитися, як,  витягнувши мене із ванної, так що пахуча вода заструменіла по моєму тілу на м’який килим, Рохерт Веллс поніс мене до круглого ліжка, що стояло просто посеред кімнати. Дбайливо поклавши зверху – просто на парчеве покривало, він звівся наді мною на ліктях.

- Я буду чекати твоєї відповіді, - посміхнувшись, демон відсторонився, звівся на підлогу, смачно потягнувся і рушив до дверей. - Коли відпочинеш, зможеш насолодитися обідом. Гадаю, це додасть тобі сил прийняти правильне рішення, - докинув він знічев’я.

Я навіть не помітила, як світ раптом закрутився довкола мене, а поверхня ліжка, здавалося, десь зникла, розчинилася, і я наче зависла тепер у повітрі.

Із останніх сил вхопившись за покривало, а потім намацавши край величезної подушки, тримаючись за неї, я повільно сіла, відчайдушно намагаючись втримати рівновагу.

Я не знала, як мені на все це реагувати.

І про яке таке рішення йшла мова?

Протерши повіки, я помітила, що хлопець поступово все віддаляється, й нарешті його широка спина зникла за дверима.

Я тут мало божеволію, а Рохерт Веллс навіть не озирнувся!

Невже і увесь свій одяг він теж забрав із собою? подумала я, роззираючись по кімнаті, що швидше нагадувала королівські покої, аніж спальню чоловіка. Невже я залишилася тут геть сама і зможу нарешті відпочити, спокійно усе обміркувати?

Проте довго лежати не довелося.

Я відчувала дискомфорт - дуже неприємно була валятися голяка в чужому та незнайомому для мене місці.

Їсти не хотілося, але я відчувала, як врізалися у шкіру тонкі бретельки бюста.

Підвівшись, я повільно побрела до ванної, що була на відстані витягнутої руки від ліжка й стояла в кутку за невисокою ширмою, і знову занурилася під воду.

На мою радість, купіль усе ще залишалася теплою, так що я лежала хвилин п'ятнадцять.

Взявши із полички рушники, у більший замоталася, меншим загорнула волосся, знайшла свій розкиданий одяг, нарешті із острахом зазирнула у ліфчик… На щастя, чарівний перстень все ще був надійно захований у його чашечці.

Скинувши із себе та загорнувши у рушник, я сховала пакунок із перстнем під подушку.

Я була така перевтомлена, що, краєм ока помітивши дудука, який борсався біля столу з наїдками, заповзла під ковдру, миттєво поринаючи у таке бажане солодке забуття.

Спала я занадто довго. І коли прокинулася, голова гуділа, неначе церковний дзвін.

- Пити… - прошепотіла я, витягнувши перед собою руку, наче була зомбі.

- А нічого вже нема, - почула знайомий писк.

- То це знову т?… як там тебе… Нагадай-но мені своє ім’я.

- Бохін-8356, - широко позіхнув дудук, аж поміж червоних губ я побачила його довгого роздвоєного язика і стрепенулася.

 - А чому це нема чого випити? Адже коли я лягала спати, на столі, здається, стояли страви. Куди ж усе подівалося?

- Я… ми з моєю коханою трішки побенкетували.

- Як? Твоя Досіна теж тут? Але ж вона… А що, коли і її господиня десь поряд?

- Ні, Міранди Окс поряд немає, але моя подружка - не песик на прив'язі і може розгулювати де завгодно.

- Ага, зрозуміло. Що ж, піду подивлюсь що тут та як, - ліниво потягуючись у м'якому ліжку, я відкинула убік покривало і стала босою ногою на м'який килим. - Має бути у всьому цьому достатку кухонний відсік, або їдальня, або бар. Адже, на відміну від проклятого Дейва, повелитель грошових демонів не повинен харчуватися тим, що милостиво пожертвують волонтери.

- Так, тут чудова кухня, - промимрив монстр. – Тому що космічний корабель населений духами та привидами, які можуть виконати будь-яку вашу забаганку.

- Навіть принести сюди їжу?

- Куди завгодно та будь-яку.

- Тоді… - задумавшись на хвилину, я уявила собі фаршированого квасолею та цибулею окуня, запеченого на грилі у фользі, до нього – стаканчик лимонаду з льодом та сирну булочку з корицею. - А що коли мені і справді викликати привидів?

Раптом у мене похололо всередині. Затамувавши подих, я засунула руку під подушку, і швидко витягла звідти все ще трохи вологий ліфчик. І видихнула лише тоді, коли під внутрішньою підкладкою чашечки знайшовся перстень.

- Є! - заверещала я, стискаючи перстень в кулаку. – Він все ще у мене.