Глава 7. Зухвале викрадення

 Бо марно було й надіятися, що Олег кинувся мені навздогінці – коли б мав таке бажання, то уже б давно знайшов, але його не було. Та й взагалі, я була певна, що ніхто тут не шукатиме істеричну туристку, що якогось біса вирішила піти світ за очі.

- Я шукав тебе по всьому світу, - тим часом обережно наблизився до мене Дейв, простягаючи мені на долонях сріблисту кулю, яка насправді виявилася пташкою, бо щойно чоловік розтиснув пальці, як змахнувши крильцями, вона спурхнула.

- Саме мене?.. – я прослідкувала за пташкою поглядом, сповненим захвату.

- Саме тебе – незайману юну красуню, яка ще не пізнала згубного впливу кохання.

- Насправді, коли ви так думаєте, то дуже помиляєтеся.

- Я ніколи не помиляюся.

 - Але я зовсім не та дівчина, яка вам потрібна.

Я востаннє з надією поглянула в той бік, звідки гіпотетично міг би примчати Олег. Ой, марно я так із ним вчинила, потрібно було хоча б попросити, аби провів до порталу.

Тьху, і чому я про нього думаю? Теж мені знайшовся захисник! Побачивши цього велетня, Олег точно накивав би п’ятами.

- Саме та, яка мені потрібна, - перервав мої розмірковування Дейв, загадково посміхнувся, прикрив повіки та полегшено видихнув.

- Але ви й справді помилилися, бо у мене вже є наречений… - пробурмотіла я. Піймавши занадто прискіпливий погляд, я невідь-чого вирішила уточнити, остаточно втрапивши в халепу: - Тобто, він у мене був… ой…

Ну чому я ніколи не змогла вчасно спинитися?

Навіщо було пояснювати незнайомця, що ми із Олегом більше не пара? Може, коли б я цього не бовкнула, чоловік відстав би від мене, залишив у спокої та вирушив би собі далі на пошуки справжнього ідеалу?

Я так зніяковіла, що сльози навернулися мені на очі, а на щоках запалахкотів рум’янець сорому.

- Я не міг помилитися, - тим часом хмикнув чоловік, між його повнуватих вуст зблиснув ряд сліпучо-білих міцних зубів. – Я бачу, що твоє серце ще не отруєне емоціями, а тіло таке прекрасне й досконале, що немає жодних сумнівів – це саме ти, моя обраниця. Ти та, яку я так довго шукав.

Раптом у моїй голові промайнула досить дивна думка: а що як цей чоловік шукав мене через мої гроші? Що як він лише один із тих, хто, загугливши рівень доходів та статус дівчини, буде шукати її по всіх-усюдах?

- Добре, все ж таки поясніть, чому саме я, - я посміхнулася, зневажливо скривши губи: це точно ще один альфонс, шукач легкої наживи.

Тоді все зрозуміло. Дізнався про те, що мої батьки передали мені спадок і їх тут більше немає, а я – ще недосвідчена та юна, от і прилетів по моє тіло та банківські рахунки.

- Я вже тобі пояснив, що шукав саме тебе, - продовжував наполягати він.

- Добре-добре. Я – молода, красива, цнотлива та незакохана, - хмикнула я. -  Але ж у світі, крім мене, існує безліч невинних красунь. Навіть є набагато кращі від мене. Але ви чомусь шукали САМЕ мене, так?

- Так, згодом ти зрозумієш, якою великою удачею є наша зустріч – для мене, і … для тебе також. Бо яка дівчина не мріє вийти заміж та стати одною-єдиною. І ось я перед тобою – твій обранець, визначений для тебе самою долею. Повір, кращого претендента у наречені тобі не зустріти.

- Ну от і помилилися, у мене уже є наречений. Насправді є!

- Я дуже в цьому сумніваюся – чомусь не бачу його поряд із тобою, де він?

 - У мене вже навіть є весільна сукня, - знічено пробурмотіла я, від хвилювання мій язик аж заплітався, бо справді, усе, що я казала, звучало непереконливо,- на моє ім’я замовлений зал, запрошені гості…

- Це все я теж тобі гарантую, - поблажливо посміхався чоловік, киваючи головою та поволі наближаючись.

- Я маю обранця, за якого уже за місяць виходжу заміж! І ви не маєте права мені нав’язуватися, це безглуздя, або ж ви банально хочете мене викрасти, і зараз я зателефоную…

Засунувши руку до сумочки, я марно шукала у ній свій телефон, мабуть, він випав десь по дорозі.

Тим часом обличчя Дейва Зетца Сьомого враз спохмурніло, його щелепа стислася, а рука вихопила з-за ременя якусь дивну річ, схожу на кайданки, напевно, він подумав, що я передала комусь сигнал і зараз мій жених прилетить сюди.

- Що ж, я ще маю трохи часу, аби зачекати та розквитатися із суперником,- загрозливо загарчав чоловік. – Нікому не дозволю відібрати свою здобич.

- Здобич?..

- Бо ти нею і є, зустрівши тут, я більше ніколи тебе не відпущу, а кожного, хто на тебе посягне…

- Невже ви уб’єте… Олега? Бо, якщо чесно, я швидше належу йому, а не вам. І він от-от має прийти за мною.

- Що ж, якщо мій суперник з’явиться просто цієї миті, то я відстрелю йому яйця.

- Ви хочете каструвати мого жениха? – я іронічно пирхнула, хоча мені було й не до сміху.

- Якщо ти цього забажаєш, - пожартував у відповідь Дейв.

- Але це нічого не змінить, бо ми заручені й уже призначена дата весілля, - мене понесло, і я вже не могла зупинитися, - І не дивлячись на те, що Олег мене зрадив, я все-таки вийду за нього заміж. Бо ми цілувалися, клялися у вірності, я маю сукню, замовлена зала, тамада, розіслані запрошення…

- Ого, як усе серйозно! Але де ж він тепер, твій жених? Чому ти сама, а його усе ще немає поряд? Хоча… як я розумію, це саме він тебе скривдив, через нього ти плакала тут сама? Я попав пальцем у небо?

Я стисла до болю губи, аби усе не ускладнювати.

 - Все зрозумів. І якщо ти бажаєш, я можу знайти цього лайдака та відомстити йому за твою кривду. Бо дуже не хочеться, аби ти сумувала.

І знову я втнула дурницю, яку можна було пояснити лише моєю розгубленістю та враженим самолюбством.

- Та не потрібно нікого шукати, - ображено видихнула я, закочуючи очі під лоба, - насправді це я сама Олега покинула, весілля буде скасоване, а сукню віддам комусь, бо…

Я отямилася – та пізно - на обличчі капітана знову сяяла поблажлива усмішка, він дивився на мене, мов на ідіотку, чи що.