Глава 2. Заздрісні подруги

Два місяці я крутилася, мов муха в окропі, не знала ні дня, ні ночі, всі ті звіти та ділові дзвінки, зустрічі, наради, офіси, рекламні агенти, зустрічі вимотали мене до краю.
Я навіть схудла на кілька кілограмів! Хоча, це було добре.
Але не мала часу на те, аби побачитися зі своїм хлопцем. Та й він почав пропадати на своїй роботі, через раз відповідаючи на мої дзвінки.
-    Був надто зайнятий, кицюню, - махав мені в екран телефону.
-    І що ж ти там такого робиш? – трохи зверхньо перепитувала я.
Бо, як розповів мені сам Олег, він був на самому початку кар’єрної драбини, так би мовити, хотів почати з азів та все робити поступово. Тому й працював чи то касиром, чи простим адміністратором, а може, й охоронцем у великому мегамаркеті. 
Але мене це геть не бентежило. 
Після відльоту батьків я точно була рада, що Олег не вимагав від мене багато уваги, був собі звичайним хлопцем, і я не мусила відволікатися на побачення із ним, щось пояснювати, бо й так тоді була втомлена й зашарпана.
Та потім усе це мене дістало.
І якогось ранку, визирнувши крізь вікно та побачивши, як розквітає жасмин, я плюнула на всі важливі справи, передоручила їх розумним та діловим керівникам, а сама з головою пірнула у розваги. 
Звичайно ж, дві мої подружки – Камілла та Лєра, були дуже цьому раді, адже я, фактично, стала їхньою спонсоркою, дозволяючи смітити грішми, витрачаючи їх на казна-що.
Я – повнолітня і повністю сепарована. 
Моїх батьків не було поряд.
Мій хлопець мені не чоловік.
То хто ж мав мене контролювати?
Я почала ходити на вечірки у нічні клуби, танцювала там майже до ранку, а коли у Олега не виходило - відривалася в компанії подруг, попиваючи коктейлі та регочучи, мов навіжена.
Я навіть купила собі оте омріяне авто, звичайно ж, землегриза і ще багато всього непотрібного. 
Я подарувала Лєрі дорогуще манто із фіолетовоперої кукумри – рідкісного птаха, що мешкав лише на Ведрері, чобітки із кігтями – зі шкіри дикого казайра, а Каміллі – безконтактну капсулу, в якій вона могла переміщатися із швидкістю світла куди завгодно, вже не кажучи про вагони одягу й все решту.
Та за півроку я трохи схаменулася, тому причиною був останній дзвінок від мами. 
-    Донечко, ми уже ніколи більше не зустрінемося віч-на-віч, на зв'язок виходитимемо один раз у рік, або й ще рідше, тож ти шануйся. Дбай про статки, бо це твоя єдина опора на Землі. Якщо усе процвиндриш, підеш працювати у школу вчителькою.
-    Якою ще вчителькою? – випльовуючи розжований горішок і закашлявшись, пробурмотіла я. – У мене немає освіти, та й взагалі… Мамо, ти що там, здуріла?
-    Я домовилася із твоїм хрещеним, щоб ти закінчила екстерном вчительські курси. 
-    Навіщо це тобі здалося?
-    Та так, на всяк випадок. До мене дійшли деякі чутки… Батькові я нічого не говорила, але…
-    Тобто?
-    Тобто, «Солодкий нектар» на межі банкротства. Розумію, ти ще недосвідчена, тому крадуть хто тільки може, і якщо не зменшити розтрати, скоро тобі доведеться іти вчителювати.
-    Ні!!! Ні! Нізащо! – зваріювала я. – Краще вже працювати на фіто-фермі звичайною робітницею.
-    Або вийти заміж, наприклад, тато познайомився із дуже гарним чоловіком…
-    Ні, який ще чоловік? – зарепетувала я. – Не хочу чути! Я що у вас, прийомна?
-    Найрідніша з рідніших, але дивись, я тебе попередила.

Вийшовши з контакту, я годину сиділа в ступорі, а потім зрозуміла, що значна частина витрат – це гроші, розтринькані моїми подругами. Я швидко запросила звіти, до півночі вивчала цифри й нарешті зітхнула з полегшенням.
Звичайно, як завше, матуся занадто перебільшувала. Бо грошей було океан і жодної загрози банкротства. Мабуть, вона просто хотіла мене налякати, аби я схаменулася і все таке.
Бо коли б і справді існувала якась загроза – то зі мною зв’язався б батько.
Батько… Так, невже він і справді підшукує мені жениха?
Ну так! Зустрів у безмежних просторах космосу якогось очкарика-заучку, що крім монітора не бачив світу, і вирішив прилаштувати і мене, і корпорацію в надійні руки.
Отож, це могла бути звичайна пастка – яку розставляють занадто турботливі батьки для своїх чад, аби ті знали своє місце та не збилися з пуття.
Проте…  
Проте все могло трапитися, а я не хотіла ризикувати аж так, щоб опинитися у класі перед купою малолітніх придурків, які тільки й мріють про те, аби відігратися на комусь із дорослих за кривди від їхніх придуркуватих батьків – закони дозволяли.
Та я не хотіла нікого вчити!
Що за маячня?
І заміжжя теж не бажала – а особливо із беземоційним та нецікавим типом. От коли б це був справжній демон, тоді це інша справа. Та де на Землі зустрінеш демона? Та ще й згодного взяти на себе відповідальність за таку інфантильну чукумру, як я?
Але ж насправді так хотілось!

- То тобі шкода для подруги? – наступного дня скаржилася товстуля Лєра, коли я зробила їй зауваження: вона витратила дві зарплатні звичайного робітника на якогось стриптизера.
- Для подруги не шкода, а ось на цього худого хлюща – так.
- Але Маріморкс такий пустун. Ти уявляєш, Настю, він виціловував мене цілих півгодини, що я навіть заснула в його обіймах.
- Що, справді? – щиро здивувалася я. - Невже від поцілунків можна заснути?
- А то! А ще перед тим ми цілу годину танцювали. Ти знаєш, мені потрібно стежити за вагою. Потім я скажено втомилася, а він...
- І що, так дорого ти оцінила той свій сон?
- Я потім зважилася і уявляєш, Настю, пострункішала аж на двісті грамів! І це все заслуга Марімокса. Він найкращий. Такий солоденький, що ммм….
- Так, двісті грамів – для тебе рекорд.
- Тож не жлобися. Моєму пустунчику потрібен новий костюм зі сріблистої танучої агро-гагри.
- Що? Із агро-гагри? Лєро, це взагалі щось несусвітнє.
- Та можна подумати!
 - Та ти… ти припини мене використовувати! 
- Я? Тебе використовую? Справді?
- Та ти зажерлася!