Розділ 22

Чим ближче день народження Кирила і наших дівчаток, тим похмурішими стають мої думки. І кожен день перетворюється на боротьбу з ними й з самою собою. І якби поруч зі мною не було моїх маляток і батьків, я б точно не впоралася. Вони дійсно не дають мені остаточно занепасти духом і думати про погане. Та й підготовка до нашого потрійного свята трохи відриває мене, не даючи зациклюватися на проблемах. А коли мене зовсім накриває хвиля тривог і сумнівів, я намагаюся заглушити їх вже давно перевіреним способом. Музика завжди була для мене найкращим "ліками" від усіх неприємностей і проблем. Ось і зараз, поки дівчатка грають у саду з дідусями й бабусями, я сідаю за піаніно і повністю занурююся у світ, наповнений звуками, почуттями та емоціями. А коли останні звуки мелодії затихають, на моє плече обережно лягає тепла долоня. І хоча дотик майже невагомий, я все ж здригаюся від несподіванки.

- Ой, Яночка, вибач. Я не хотіла тебе налякати, - обійнявши мене, винувато посміхається Віра Володимирівна. - Просто мені здалося... Донечко, тебе щось турбує? У вас з Кирилом все добре? Тільки не подумай, що я хочу втручатися у вашу сім'ю. Але я ж бачу, що останнім часом ти ніби сама не своя. І ця мелодія...

Голос мами Кирила зривається від хвилювання і мені здається, що кожне сказане слово їй дається з важкістю. Вона ніби боїться зачепити мої почуття, зробити мені боляче. А її очі з тривогою дивляться на мене, проникаючи в найдальші куточки мого серця. І воно завмирає, прислухаючись до тихих, наповнених турботою і щирими переживаннями слів жінки.

- Я не знаю, може мені здалося... Але я дуже добре знаю тебе, донько, — перевівши подих, тихо, але більш впевнено вимовляє Віра Володимирівна. - У тій мелодії, яку ти грала, було стільки болю і відчаю. У кожній ноті, у кожному звуці. І я не могла... Яночка, ще раз повторюю, я не хочу втручатися у вашу з Кирилом сім'ю, але... Ти просто пам'ятай, що завжди можеш поговорити зі мною про те, що тебе турбує. Я, звичайно, розумію, що тобі простіше відкрити свої почуття своїм батькам. Але ти ж знаєш, що ми з Колею ставимося до тебе як до рідної дочки. І любимо тебе не менше, ніж нашого сина. І наша щира, батьківська любов до Кирила, тебе і наших дівчаток завжди буде жити в наших серцях. Адже ви наше життя і наше найбільше щастя. І ми з Колею, і твої батьки... Повір, ми дуже переживаємо за вас. Тому що бачимо, що у ваших стосунках з Кирилом останнім часом з'явилася якась напруга. І щось мені підказує, що саме його занадто часті робочі поїздки і є причиною вашого розладу. І як би я сильно не любила свого сина, але мушу визнати, що ми з Колею теж не в захваті від його роз'їздів. Робота роботою, але про сім'ю теж забувати не потрібно. Тим більше ми ж бачимо, як сильно дівчатка сумують за ним. Та вони вже сто разів нас запитували, чи приїде тато на їх спільний день народження. І я, якщо чесно, вже не витримала і відчитала нашого дорослого дурня за таке легковажне ставлення до сім'ї. Зрештою, він повинен розуміти, що несе відповідальність не тільки за свій бізнес, а й за свою сім'ю.

З кожним словом голос Віри Володимирівни звучав все жорсткіше, і я навіть почала заздрити тій рішучості, яка горіла в її очах. От би й мені, нарешті, набратися сміливості, щоб відверто поговорити з Кирилом. І більше не мучити себе сумнівами. Зрештою, мені вже набридло губитися в здогадах і жити з тим непосильним тягарем, який звалився на мої плечі після зустрічі з Кірою. Та й взагалі, всі ці недомовки й таємниці з минулого чоловіка починають вже занадто напружувати мене. І якщо вже Віра Володимирівна сама почала цю відверту розмову, то і я хочу поставити їй одне питання, яке не дає мені спокою. Так, я не знаю, як вона відреагує на нього і чи буде щирою її відповідь. Але все ж варто спробувати.

- Віра Володимирівна, я справді дуже вдячна за ту любов, яку Ви даруєте нам. І я дуже щаслива, що у нас з Кирилом такі прекрасні, турботливі, щирі та люблячі батьки, які в будь-який момент готові підтримати та прийти на допомогу. І як би мені не хотілося спростувати Ваші переживання з приводу напруженості в наших стосунках з Кирилом, все ж мушу визнати, що Ви маєте рацію, — зібравши всю свою силу волі, нарешті, наважуюся видихнути. - Але я дуже сподіваюся, що ми зможемо розібратися зі своїми проблемами. Все-таки ми дорослі люди й нам просто потрібно відверто поговорити один з одним. І, якщо чесно, то саме Ви "зарядили" мене своєю рішучістю. Інакше не знаю, скільки б ще минуло часу, перш ніж я б наважилася на розмову з Кирилом. І хоча мені дуже не хочеться напружувати Вас нашими проблемами, але все ж... Віра Володимирівна, того вечора, коли Кирило привів мене знайомитися з Вами, я випадково почула Вашу розмову. Ви не подумайте, я не підслуховувала. Це вийшло справді випадково. Та і я тоді так хвилювалася, що навіть не особливо зрозуміла, про що Ви з Кирилом говорили. Але зараз... Я не знаю, як Вам правильно пояснити моє дивне прохання. Але для мене і правда дуже важливо зрозуміти...

Мені здавалося, що я зараз задихнуся від хвилювання, яке миттєво накрило мене, коли я побачила, як очі Віри Володимирівни наповнилися тривогою і... відчаєм. А коли її тремтячі пальці судомно стиснулися на моїх плечах, а тіло немов скувало крижаним холодом, я відчула, як злякано завмерло моє серце і вже пошкодувала, що взагалі затіяла цю розмову.