Розділ 21

Спостерігаючи за Богданою і Златою, які з радісними криками бігають з м'ячиком по галявині, граючи з дідусями й бабусями у своєрідний мініфутбол, я не можу стримати щасливої посмішки. Напевно, вперше за кілька днів після від'їзду Кирила я хоч трохи розслабляюся і намагаюся відігнати тривожні думки. І, якщо чесно, то навіть вдячна чоловікові за те, що він все ж таки якоюсь мірою подбав про нас з дівчатками.

Тому що я не впевнена, чи змогла б я самостійно витримати тягар своїх сумнівів і невизначеності в ситуації, що склалася. А в товаристві моїх близьких і рідних людей я відчуваю себе більш комфортно. Та й тривога за безпеку дівчаток трохи притупляється. Все-таки я не можу забути погрози Кіри. І якщо вона дійсно чекає дитину від Кирила... По тілу пробігає неприємний холодок, а моє серце тривожно стискається від однієї думки, що мій чоловік міг так підло вчинити зі мною і нашими дівчатками. Але якщо всі слова цієї нахабної й цинічної особи виявляться правдою, я впевнена, вона не зупиниться ні перед чим, щоб досягти своєї мети. І її погрози можуть бути цілком реальними. А значить, я повинна зробити все можливе, щоб захистити від них моїх маляток. І проаналізувавши останні події, я все ж приходжу до висновку, що Кирило не просто так наполягав на нашій поїздці на дачу до батьків. І наша остання розмова перед його від'їздом... Загалом, я майже впевнена, що таким чином він ніби намагався захистити нас. У моїй голові знову складається чітка картинка з маленьких пазлів. І як би мені не хотілося вірити в зраду чоловіка, я все ж починаю усвідомлювати реальність подій, що відбуваються.

- Яночка, ти про що там задумалася? Досить сумувати, донечко, — з не найрадісніших думок мене повертає до реальності радісний вигук мого тата. - Приєднуйся до нашої чоловічої команди й допоможи нам впоратися зі спритними дівчатами, які впевнено виграють у двох, можна сказати, беззахисних чоловіків.

- Тату, ти явно принижуєш себе. Не такі ви вже й беззахисні. Я бачила, як ви хитруєте, щоб виграти у команди дівчат, — посміхаюся я, з вдячністю дивлячись на батька.

І вкотре дякую долі за те, що мене і моїх дівчаток оточують рідні та люблячі люди. Вони моя надія й опора. І я точно знаю, що б не сталося, батьки завжди підтримають мене.

- Але так вже й бути, я готова підтримати чоловічу команду. Тільки шахраювати й хитрувати не буду. Граємо чесно. Домовилися? - підморгую двом захеканим чоловікам і бачу, як на їхніх губах спалахують задоволені посмішки.

- Тільки так, Яночка. Та ми з Колею взагалі найчесніші гравці. І, до речі, потрібно все-таки враховувати, що наша чоловіча команда явно програє жіночій за чисельністю. А це зовсім не чесно. І ми тут подумали..., - хитро примружившись, дивиться на мене батько. - Може вам з Кирилом час задуматися про поповнення нашої чоловічої команди.

- А чому це відразу чоловічої? - награно хмурить брови Віра Володимирівна. - Чоловіки, це що за дискримінація така? А ми ось з Катею будемо раді не тільки онукові, а й онучці.

- Повністю підтримую тебе, Вірочка. І, до речі, я думаю ніхто не буде проти, якщо у нас знову з'являться два маленьких дива, — мрійливо промовляє моя мама, а на її губах з'являється щаслива посмішка.

А я завмираю під пильними поглядами чотирьох пар очей і зовсім гублюся, не знаючи, як поводитися в даній ситуації.

"Ну, ось і пограли в футбол. І як мені тепер викрутитися з цієї двозначної ситуації? Ох, знали б ви, наші улюблені батьки, наскільки близькі до виконання своїх бажань. Ось тільки я ще не зовсім впевнена, що готова повідомити про поповнення в нашій родині. І не тому, що хочу приховати від вас цю радісну новину. Швидше я боюся реакції Кирила, коли він дізнається про мою вагітність. І якщо слова Кіри виявляться правдою, то..." - я намагаюся перервати потік своїх думок, щоб зовсім не впасти в паніку. Так, може, я і передчасно накручую себе, але все ж не можу перестати думати про ту зустріч у клініці Нікі. І, може, я сто разів не права, але якщо Кіра дійсно чекає дитину від Кирила, то я не хочу, щоб новина про нашу дитину вплинула на його вибір. І це зовсім не означає, що я готова здатися. Просто я не впевнена, що готова утримати його будь-яким способом. І маніпулювати його почуттями теж не хочу. Хоча з іншого боку я не хочу бути егоїсткою стосовно наших батьків.

Я ж бачу, з якою надією вони дивляться на мене. І моє серце, немов загнана в клітку пташка, метається в грудях у пошуках рятівного виходу. А всередині мене розпалюється непереборне бажання вивалити на Кирила весь той негатив, який накопичився всередині мене за всі ці дні. І, як мінімум, дати йому вагомого такого запотиличника. Але, на жаль, поки моїм мріям не судилося збутися і доведеться самій якось викручуватися перед батьками.

- Так, бабусі й дідусі, мені здається, ви так розмріялися про поповнення в нашій родині, що зовсім забули про своїх онучок. А вони, між іншим, он вже травичку їдять, — киваю на Богдану і Злату, які дійсно на повну користуються тим, що дорослі не звертають на них уваги.

- Ой, Господи, а ми ж і справді про онучок зовсім забули, — в чотири голоси вигукують бабусі й дідусі, кидаючись до дівчаток.

- Діти вже хочуть їсти. Та й нам час підкріпитися. Швидко всім мити руки й до столу. Ну, а до розмови про поповнення нашої команди ми ще повернемося, донько, — хитро підморгує мені батько, підхоплюючи на руки малечу.

- Та я й не сперечаюся. Обов'язково поговоримо, — киваю я, посміхаючись татові.

А коли дружна компанія прямує до будинку, нарешті, з полегшенням видихаю. І розумію, що вже прийняла нелегке, але, як мені здається, єдине правильне рішення.