Розділ 9

- Все, наші бешкетниці заспокоїлися. Навіть казку до кінця не дослухали, - посміхається Кирило, виходячи з дитячої кімнати. - Хоча, я дуже сумнівався, що вони так швидко поринуть у світ снів. Кожного разу дивуюся, звідки у наших маляток береться стільки енергії.

- Так, вони у нас мега енергійні дівчатка. Хоча, чому тут дивуватися. Татові доньки. Мені іноді здається, що ти теж готовий не спати цілодобово, без сну і відпочинку. Трудоголік мій улюблений, - обійнявши руками шию чоловіка, промурмотіла я.

- Дитинко, ну, ти вже не перебільшуй. Хоча... що ти там говорила про трудоголіка? - обійнявши мене, хитро примружився Кирило. - Мій трудоголік...

- Шкідливий і хитрий, — весело розсміялася я. - І, до речі, ось тобі й результат надмірного трудоголізму. Зі слухом явні проблеми. Наслідки, як то кажуть, на обличчя. Але так вже й бути, скажу ще раз, якщо ти пообіцяєш...

- Так, здається, у нас шантаж намічається? І ця дівчина називає мене шкідливим і хитрим?! - підхопивши мене на руки, награно грізно проричав чоловік.

- І зовсім не шантаж. Просто ти обіцяв, що ми поїдемо разом з дівчатками відпочивати в той затишний, казковий будиночок. А минув уже цілий місяць. Так і літо скоро закінчиться. Ні, я, звичайно, розумію, що у тебе багато роботи. І я бачу, що ти намагаєшся більше часу проводити з нами. Але було б чудово, якби ми на вихідні...

- Малюк, вибач, але на вихідні ніяк не вийде. Я якраз збирався тобі сказати..., - Кирило присів на диван, не випускаючи мене зі своїх обіймів. - У мене знову намічається відрядження. Але я обіцяю, як тільки повернуся... Янусю, ну, ти чого? Навіть не думай плакати. Я постараюся швидко розв'язати всі питання, щоб скоріше повернутися до моїх улюблених дівчаток. Ось побачиш, навіть не встигнеш скучити.

- Встигну, - уткнувшись в груди Кирила, тихенько схлипнула я. - Ми з дівчатками будемо дуже сумувати. А коли тобі потрібно їхати?

- Завтра, - тихо промовив він, міцніше обійнявши мене.

Ну, тут, молодець, швидко зорієнтувався. Тому що всередині мене вже починав вирувати ураган.

- Завтра?! І коли, мені ось прямо дуже цікаво, ти збирався повідомити про свою відрядження? Або у нас тепер новий лайфхак - по-тихому тікаємо від дружини, щоб не напружувала своїми розпитуваннями? Ну, а там вже з дороги можна зателефонувати й кинути парочку слів. Мовляв, люблю, цілую, чекай. Ах, так, ще не сумуй! - вибухнула я, забувши про сльози й спробувала вирватися з міцних обіймів чоловіка.

- Дитинко, та що ж ти так розійшлася. Я не збирався тікати, як ти кажеш, по-тихому. Просто не встиг сказати. Я повинен був їхати післязавтра, а тут... Загалом, так склалися обставини. Але в цьому є і свої плюси. Чим раніше я поїду, тим раніше повернуся, — спробував посміхнутися мені Кирило.

І ось ця натягнута й абсолютно неприродна посмішка ще більше розлютила мене.

- То може тоді прямо зараз стартуєш?! - з роздратуванням видихнула я.
І ось, чесно, сама вже не рада, що розійшлася не на жарт. Так, і раніше ніколи не помічала за собою любові до скандалів і безпричинної агресії. А тут понесло так понесло. І головне - я ж навіть не могла знайти пояснення різкій зміні мого настрою.

- І взагалі, можеш особливо не поспішати. У тебе ж важливі справи, а ми з дівчатами..., - я так і не змогла договорити, бо горло немов стиснуло залізними лещатами, а очі знову почали наповнюватися сльозами.

"Ну, ось і приїхали! Спочатку висловила все, що спало на думку, тепер поплачемо. Молодець, Яна! Кастинг на участь у конкурсі істеричка місяця ти пройшла успішно. І перше місце тобі точно гарантовано. До речі, ти вважаєш, що це нормальна поведінка для мами двох дітей і люблячої дружини? Щось ти, подруго, зовсім розучилася керувати своїми емоціями. Ось прямо сором і ганьба!" - подумки вляпала собі гарний такий потиличник і... розридалася, сховавшись в груди чоловіка.

А він, мабуть, відчувши, що зараз ніякі слова не зможуть заспокоїти мене, притиснув до своїх грудей і ніжно гладив по голові. І тільки коли я, здається, виплакала всі свої сльози й почала заспокоюватися, Кирило зважився заговорити зі мною.

- Малюк, пробач мені, - тихо промовив він, взявши моє заплакане обличчя у свої теплі долоні. - Я справді не хотів засмучувати тебе. І, повір, мені самому важко розлучатися з вами навіть на один день. Але...

- Це ти... вибач мені. Я не повинна була... Адже ти... стараєшся для нас. Я розумію... Просто... мені так не вистачає тебе. І ці відрядження... Іноді мені здається... Кірюш, ми як і раніше... довіряємо один одному? І якщо... раптом... у наших стосунках щось зміниться... ти ж будеш... чесним зі мною? - схлипуючи й затинаючись мало не на кожному слові, видихнула я і побачила, як миттєво потемніли очі чоловіка.

Ну, це й не дивно, адже не кожен день я влаштовую істерики й вивалюю все, що накопичилося у мене в серці. Але Кирило швидко зумів впоратися зі своїми емоціями та заспокійливо посміхнувся мені. А його очі знову випромінювали тепло і ніжність.

- Янусь, навіть не думай забивати свою красиву голівку такими похмурими думками. Ти завжди будеш моєю найбажанішою й улюбленою дівчинкою. І ніхто ніколи не зможе розлучити нас. Я люблю тебе, малюк, - тихо промовив Кирило, ніжно торкаючись своїми губами до моїх губ. - Дуже сильно люблю.

- І я тебе дуже люблю, мій улюблений трудоголік, - прошепотіла я, відповідаючи на його поцілунок.