Глава 9

- Ромо… Привіт, - я спробувала зробити свій голос максимально життєрадісним. - Де б ми ще зустрілися, так? А що ти тут працюєш?

Що я несу?

- Так, ось уже півроку як отримав ліцензію адвоката, - у голосі хлопця звучала цілком заслужена гордість із цього приводу.

Рома з небагатої родини. Ріс без тата, а мама працювала, наскільки я пам'ятаю, у магазині продавцем. Вступити на юридичний, вивчитися, так швидко отримати ліцензію - всього цього Рома домігся сам. Допомогти йому не було кому.

Я пам'ятаю, що він мріяв стати адвокатом. І не просто мріяв, а все робив для цього. Навчався днями та ночами, старався. Мені до такої цілеспрямованості на той час було далеко, як і багатьом іншим однокласникам. Жаль, у тому віці повагу серед однолітків викликали інші якості. Наприклад, накачані м'язи, зухвала поведінка та анархізм щодо дорослих…

– Вітаю.

- Ну, а ти? Як твої справи? - він дивився відкрито, без глузування.

Не було схоже, що це питання, щоб підчепити після почутого.

- У тебе є час? Може кави вип'ємо? - одразу ж додав, не давши мені відповісти.

- Так! Давай! Чому б і ні, - заторохтіла я.

- Раміно, мене сьогодні вже не буде, - сказав Рома секретарці. - До завтра.

- Добре, Романе Миколайовичу, - відповіла дівчина. - До побачення.

Ми вийшли у теплий літній день.

– Я лікарем працюю. Стоматологом, - щоб перервати мовчання, що зависло, сказала я.

- Андрій Андрійович, мабуть, у захваті. Династія, - посміхнувся Рома.

- У повному. Я в його клініці працюю, - усвідомивши, як це звучить, я прикусила язика.

Ну так. Таткова дочка і на всьому готовому.

- Знаючи Андрія Андрійовича, це та ще робота, - абсолютно щиро сказав тим часом хлопець і я розслабилася.

- Ще й яка.

Ми зайшли в симпатичну кав'ярню з літньою терасою, що потопала в квітах, і сіли за столик.

- Здрастуйте, Романе Миколайовичу, - сказала молоденька офіціантка, підійшовши до нас.

- Добридень!

– Вам як завжди? - змахнувши віями посміхнулася дівчина.

- Підійдіть, будь ласка, за кілька хвилин, - ввічливо відповів він.

Меню. Їсти вже хотілося, тому погляд чіплявся за страви, серйозніше, ніж щось до кави. Але Рома окреслив саме такий формат. Так, він сказав секретарці, що його вже не буде, але адвокат – це й не надто офісна робота. Хто знає, скільки в нього часу, що входить у його “як завжди” і чи доречно буде замовляти обід.

- Тут що немає нічого придатного для твоєї грейпфрутової дієти? - раптом підчепив мене він.

Очі защипало, губи мимоволі розтяглися в посмішці.

В одинадцятому класі я вважала себе товстою(а як же, стегна дев'яносто сантиметрів, замість "потрібних" вісімдесяти дев'яти) і сіла на дієту разом із подружками. Вона включала переважно грейпфрути, а тому я приносила до школи саме їх…

А Рома досі таку дрібницю пам'ятав.

А Слава ніколи не міг. Завжди перепитував, наприклад, які квіти хочу, а ще часто забував, що не їм сир.

Знову стало сумно, але я наказала собі цього не показувати.

- Я, між іншим, схуднути намагалася.

- Аха, хоч у цьому не було потреби. І немає. Ти чудово виглядаєш, Женю.

- І ти теж, - щиро відповіла я.

- Знаєш, я зрозумів, що хочу щось серйозніше за каву, - Рома відкрив меню.

Він що мої думки читає?

Вибравши страви, ми зробили замовлення та стали чекати.

- Слухай... Так сталося, що я почув про причину твого візиту до нас у контору. Радий тобі допомогти в цьому питанні, - і, повільно, додав, - Так, у мене немає десятків років досвіду, зате вже є успіхи.

І назвав кілька прізвищ дуже відомих людей, шлюборозлучні процеси яких вів.

- Ромо, про таку уявну ваду, як невеликий досвід я не з чуток знаю, - посміхнулася я. - Так що… Знаєш, а це буде чудово. Завжди простіше працювати із тим, кого знаєш.

- Тоді домовилися. Якраз поки що чекаємо, можемо обговорити деталі.

І я не помітила, як розповіла йому… Звичайно ж, не всі подробиці, ні. Але й те, що розповіла… Мало кому було легко ділитися такими речами з колишнім однокласником. Та ще й із тим, із яким, м'яко кажучи, були неоднозначні стосунки. Ні, я не підтримувала глузування з нього. Але і, прямо скажемо, особливо добра не була і почуттів його не щадила.

- Треба буде, щоб твій батько запросив історію банківських переказів. Ну, щоби було зафіксовано його участь у купівлі квартири, - сказав Рома. - Все інше я тобі списком надішлю. Дай мені свій номер. І номер твого колишнього.

І все. Більше нічого. Ні слова, ні погляду, який міг би дати привід запідозрити, що він зловтішається. Хоч, чесно кажучи, Рома мав на це повне право. Завжди приємно, коли в дівчини, яка тебе відшила колись, все погано, хіба ні?

- Ромо, а як щодо гонорару?

- А щодо гонорару ми поговоримо, коли я виграю для тебе цю справу, - посміхнувся він.

- Слухай... Мені за фактом, не стільки гроші потрібні, просто, - навіщось виправдовуватися я.

- Ти користуєшся своїми законними правами, Женю. Це абсолютно нормально, – відмахнувся він. - О, їжу несуть. Ще б п'ять хвилин і довелося б їсти он ту пальму.

Я хихикнула. Взялася за їжу. Спіймала себе на думці, що не відчуваю ніякої незручності та дискомфорту від ситуації, хоч би мала. Напевно, вся справа у Ромі. У тому, як він поводився, як тримався - впевнено і просто, по-дружньому. І водночас професійно.

У нього увімкнувся телефон. Галантно вибачившись, Рома взяв слухавку.

- Так, люба. Привіт. Обідаю з клієнткою. Угу. А ти що? Розібралася з Барським? Ну і відмінно. Я ж казав, що все буде гаразд…

Я не дослухалася. Сиділа і внутрішньо посміювалася над собою за реакцію, що виникла всередині. Ну, а що ти думала, Женю? Що Рома Яшин на все життя залишиться непоказним ботаном, який по тобі сохне? Серйозно? Ну, що ж, дивися правді у вічі. Тобі останнім часом часто доводиться це робити.