Глава 6

- Мені дуже шкода, Женю, - казала Лора, - Дуже-дуже! Просто збагнути не можу, як Слава міг так вчинити. Він же не такий! Не мерзотник.

Ага. Не такий.

- Я нічого не знала про це, присягаюся. Ти мені віриш?

- Звичайно, я тобі вірю, Лоро. Не вигадуй.

Уявити, що Лора могла з кимось вчинити так підло, а тим більше зі мною, нереально. Вона найдобріша, наймиліша і найсвітліша дівчина з усіх, кого я знала. Як сонечко.

- А ось Вадик, здається, ні, - сумно сказала дівчина.

Захникав Тьома і Лора схилилася до візочка. Взяла малюка на руки, притиснула до грудей. Він був такий маленький та милий.

У нас зі Славою теж міг би бути такий самий. Я дуже цього хотіла. Народити для Слави синочка чи донечку.

Але я не заздрила Лорі. Я шалено раділа за неї. За них із моїм братом. Йому не щастило в коханні доти, доки Лора не повернулася до рідного міста після кількох років навчання за кордоном. Це було чотири роки тому. Між ними одразу закрутився роман, а за рік вони одружилися.

Їхня історія бальзамом на душу.

Не я, то хоч мій брат.

  - Він просто сердиться, Лоро. Але не на тебе, а на ситуацію. Зокрема, на те, що я попросила його не втручатися, - згадавши вчорашню розмову з братом, сказала я.

На щастя виявилося так, що і він у цей день працював у клініці, причому з раннього ранку. Інакше спокійно міг би поїхати бити пику Славі, як це вже було, коли він дізнався, що ми разом. А так – робота. Вона завжди на першому місці, якщо вже не трапляється якоїсь катастрофи на кшталт необхідності терміново чимось допомогти комусь із рідних. Розуміючи, що ніщо не завадить йому зробити це пізніше, я, вибравши хвилину, вирішила його переконати вчинити правильно.

- Вадику, підемо вип'ємо кави? - зайшовши до нього в кабінет, запропонувала я.

- У мене пацієнти, - рикнув він, не дивлячись на мене.

- За півгодини, я дивилася розклад.

- Я зараз повернуся, - Марина, його помічниця, швиденько ретирувалася.

- Ух, яка молодець…

- Вадику, ну, будь ласка! Нам потрібно поговорити.

- Потрібно поговорити, так? Аж зараз…

- Ва-а-адику! - я зробила бровки будиночком.

Він тихо вилаявся, але пішов за мною. Ми вийшли на вулицю і попрямували до мобільної кав'ярні, що знаходилася в двох кроках від клініки. Ішли мовчки. Вадик невдоволено пихкав.

- Слухай…

- Я що тобі чужа людина, Женю? Чому я не в курсі, що цей виродок…

Я глибоко зітхнула.

– Саме тому й не в курсі. Через те, що я передбачала саме таку твою реакцію на ситуацію.

- Ти ще не бачила моєї реакції, Женю і цей хмир теж…

- Що ти збираєшся робити? Кулаками махати?

- Це моя справа, - рикнув він.

Вадик лікар, але не пацифіст. Не злічити скільки разів батькові доводилося його забирати з поліції за бійки. Здебільшого у юності, але й зараз прецеденти бували.

- Ні, Вадику. У тебе дружина та маленька дитина. Ти маєш думати про них перш за все. Нема чого даремно турбувати Ларису. І так вона засмучена через те, що сталося. А в неї молоко...

- Так я що повинен все ось так просто залишити? Може ще руку тиснути при зустрічі мерзотнику, який зрадив мою сестру? – крикнув він.

- Ти взагалі нічого і нікому не повинен, Вадику. Але я прошу тебе пощадити мою гордість і не втручатися, поки я про це не попрошу. Дозволити мені самій розібратися зі своїми проблемами як дорослій людині. Ми зі Славою розлучаємося. Ось сьогодні подали заяву. Це буде швидко, за місяць. Будь ласка, не ускладнюй все…

Ми ще довго говорили. Говорили та пили каву, смаку якої я не відчувала. Не знаю як, але мені вдалося не плакати при ньому. І взагалі поводитися так, наче те, що сталося, мені взагалі ні по чому на світі. Можливо, саме завдяки цьому і вдалося його переконати.

- Ой, за це я не знаю, як тобі дякувати, - вигукнула Лора, сідаючи поруч зі мною на лаву в парку.

Діставши пляшечку, почала годувати Тьомку. Вона соромилася годувати грудьми на вулиці, тому та завжди була напоготові.

- Слава заслужив пару вибитих зубів, але... Раптом заяву написав чи ще що? Я ж уявлення, як виявилося, не маю, на що він здатний.

- Я теж, - промовила я.

Зробила глибокий вдих і затримала подих, щоб упоратися з підступними сльозами. Легко бути сильною і тримати себе в руках, коли це потрібно, щоб захистити рідних людей. Але коли потреба в цьому відпадає…

- Женю ..., - співчутливо.

- Все нормально, Лоро, правда. Не я перша, не я остання. Життя продовжується.

Вона хитнула головою. Видно було, що не вірить моїй браваді, але жаліє самолюбство. Більше тактовної і чуйної людини було ще пошукати.

Життя продовжується. Сонце сходить, а потім сідає. Пацієнти один за одним приходять за записом. Немов доля вирішила пощадити мене - наступні три тижні був справжнісінький аншлаг за записами. І через одного якийсь занедбаний випадок. Я втомлювалася, як собака, а вечорами ще й “добивала себе” у спортзалі. Щодня ходила, так. Тому, що потім, зателефонувавши мамі, яка була на двотижневій конференції за кордоном і яку дивом вдалося переконати не повертатися раніше через мене, я доповзала до душу, у ньому плакала, а потім падала в ліжко і вирубалася. Години на чотири, але це краще, ніж не спати зовсім, як уже було єдиного вихідного, коли я не втомилася настільки, щоб валитися з ніг.

Схудла. На п'ять кілограмів. Звучить не критично, але тільки не з урахуванням моєї ваги в п'ятдесят два кілограми при зрості сто сімдесят два сантиметри. Дивлячись на себе в дзеркало я бачила привида. З загостреними вилицями, випираючими тазовими кістками і ребрами. Хотіла позбутися пухких щічок? Отримай-розпишись.

Тато та брат по черзі стежили, щоб я їла. Шматок не ліз у горло, але я робила над собою зусилля. Ось тільки дарма. На стресі будь-які калорії просто згоряли.

Сходила до гінеколога та здала всі аналізи. Дурниця, звичайно. Ми охоронялися, та й навряд чи Інеса щаслива володарка букета, але… Дізнавшись, що здорова, я відчула себе краще. Чистіше... Тому, що до цього мене переслідувало відчуття забрудненості.