Глава 5

Наші дні

Здавалося, що це відбувається не зі мною. Що це не я - у гарній сукні і на підборах, з зачіскою та макіяжем, незважаючи на який видно, що я не спала всю ніч і плакала, стояла біля дверей РАГСу о пів на дев'яту ранку тому, що виїхала заздалегідь, щоб не запізнитися. Як завжди робила, щоби Слава не чекав. Не я потім дивилася в обличчя коханого чоловіка, на якому було написано лише трохи зневажливе роздратування стосовно мене, хоч я зробила все, як він сказав. Як завжди зробила.

Не я заповнювала документи – заяву на наше зі Славою розлучення. Заповнювала так, ніби це якийсь звичайнісінький документ, на кшталт якоїсь платіжки, а не практично остаточне матеріальне підтвердження того, що моє життя розбите вщент. Остаточне буде п'ятого червня. Саме в цей день ми повинні знову прийти до РАГСу, щоб забрати свідоцтво про розлучення. Третє червня – якщо чітко за місяць – це субота. А по суботах тут весілля та свідоцтва про розлучення не видають.

Було видно, як Слава невдоволений, що доведеться зайвих два дні пробути моїм чоловіком. Інеса ж сказала, що не буде з ним говорити доти, доки він не привезе свідоцтво про розлучення. Цікаво, чи вона дотримала слова? Така, як вона, швидше за все так. Інеса ж не ганчірка, як я…

Коли співробітниця питала, чи залишу я прізвище по чоловіку чи захочу повернути своє, я розгубилася. Це як ще один удар. Ще одне свідчення того, що все я тепер буду самотньою. Сама по собі. Більше не дружиною Слави.

Сказала, що поверну дівоче.

- Дякую тобі, що приїхала, - сказав Слава, коли ми вийшли надвір.

- В сенсі?

- Ну, чесно кажучи, я чекав на якісь фокуси, примхи. А ти вчинила по-дорослому, - з жорстоким спокоєм сказав чоловік.

- Я просто тебе не впізнаю, Славо. Ти ніби інша людина. Незнайома. Як зачарована.

- Серйозно? - він посміхнувся. - Ти серйозно в таке віриш?

- Я більше ні в що не вірю, Славо. Ні в кохання, ні в шлюб, ні в що… Мені не хочеться жити!

Сльози покотилися по щоках.

- Женю, не тисни на жалість. Досить, це не допоможе. Не цього разу. І не роби дурниць, я тебе прошу. Це нічого не змінить…

- Про що ти? Що означає не цього разу? - схлипнула я.

А він лише махнув рукою і, прискоривши крок, рушив до своєї машини, залишивши мене саму. Повз мене пройшла парочка. Молоді – приблизно, як я за віком. І щасливі. І за руки. Дівчина наткнулася поглядом на мене і понурилася.

- Вибачте, можливо вам потрібна допомога? - спитала вона, наблизившись.

- Ні, - я замотала головою з боку на бік. - Ні…

І майже бігцем геть. Бо відчувала - від співчуття розклеюся. Не хочу їм цим молодим людям псувати такий день. Зрозуміло, що вони йшли подавати заяву...

Я згадала, як ми це робили зі Славою. Мені його довелося чекати цілу годину в РАГСі і, я точно це пам'ятала, він жодного разу не посміхнувся. Сказав, що на роботі є проблеми. Завал, який треба розгребти, щоб ми змогли у весільну подорож злітати. І - це я теж пам'ятала - говорив так, ніби я була в чомусь винна.

Я розплакалася в машині. Дивилась у дзеркало заднього виду на себе. Червоні очі, косметика, що потекла, тремтячі розпухлі губи.

Руїна.

Ганчірка.

Так, саме такою я й була.

Увімкнувся телефон. Дзвонив тато. Поспіхом витерши сльози і висморкавшись, я взяла слухавку.

- Алло?

- Женю, ти де зараз? - роздратовано гукнув у слухавку тато.

- Привіт, тату! Я ... Я ж відпрошувалася в тебе вчора ввечері пам'ятаєш? - якомога бадьорішим голосом сказала я в слухавку. - Але я вже їду! Скоро буду!

- Приїдеш, одразу до мене в кабінет!

- А що, щось трапилося?

- Я чекаю! Все, їдь!

Поклав слухавку. Я полізла у косметичку та реанімувала макіяж. Оцінила своє відображення у дзеркалі. Ну що ж, тепер набагато краще. Не ідеально, звісно, але піде.

Завівши мотор, я покотилася дорогою. Глянула на годинник – встигаю за часом. Відпросилася аж на три години, але пощастило, що довелося перенести лише один запис. Я ж молодий фахівець, у мене поки що не прямо завжди завал пацієнтам. Не всі готові довіряти себе двадцятип'ятирічній дівчинці. Упередження про досвідченість, усі справи.

Але чому тоді тато вже нервує?

- Привіт, Лізо, - зайшовши до клініки, я бадьоро посміхнулася адміністратору.

- Вітання. Зайди до Андрія Андрійовича, будь ласка. Він сказав що це терміново.

- Добре.

Відразу попрямувала до татового кабінету. Підійшовши до дверей, постукала. У нас сувора субординація. Жодних “тат” у робочий час і жодних заходів до кабінету без стуку. Це одна з багатьох причин, через яку поважають і тата, і нас.

- Так!

- Можна? - я засунула голову у двері.

Зосереджене обличчя батька одразу стало злим.

- Заходь, Євгеніє. Заходь, зачиняй двері і розповідай, якого біса я дізнаюся про те, що мою дочку покинув цей ублюдок не від неї, а від свого сина?

Я застигла, як бовван. Навіть дихання у грудях перехопило.

- Що стоїш? Зачиняй двері, сідай… Чи хочеш, щоби вся клініка була в курсі?

Зачинила двері. На ватяних ногах підійшла до одного з трьох світло-бежевих крісел, що стояли по боках від літери "т", у формі якої був зроблений батьків стіл. Сіла. Сил підняти очі не було. Сором і біль роз'їдали зсередини, як кислота.

- Я чекаю, Женю.

- Як ти дізнався? - видавила я самими губами.

- Вадим сьогодні вранці зателефонував Славі, а трубку взяла шалава ця білобриса. Як її? Інеса?

Значить, він у неї. У Інеси. Не така вже й принципова, виходить.

- І не посоромилася сказати, що вони знову разом, - казав далі тато. - Ну я чекаю?

Сльози душили. Я не могла вдихнути. Все, що могла, це підняти на тата сповнені сліз очі.

- Женю?

- Не могла, - пролепетала я.

- Не могла вона! - гаркнув тато. - Красуня, розумниця... Такі молоді люди залицялись, а обрала цього малахольного виродка...