Глава 4

Два роки тому

- Алю, ну ти де? - намагаючись перекричати музику, яка навіть тут біля вбиралень була лише трохи тихіша, ніж у залі клубу, спитала я.

- Ой, Женько ... Женечко, - долинув задоволений голос подруги. - Вибач, люба. Вибач, що не попередила. Не приїду я. Ми з Богданом... Коротше, ми помирилися і... Ну, Бодь, ну, почека-а-а-й.

З усмішкою я закотила очі. Чотири години тому Аля зателефонувала і в усіх кольорах розповіла, який Богдан козел, що між ними тепер уже точно "все" і спитала чи не погоджуся я скласти їй компанію в одному зі столичних клубів і відзначити їхній "розрив". Я, звичайно ж, погодилася, хоч подібне бувало вже десяток разів. Не залишати ж подругу саму засмученою. Вони з Богданом бурхливо лаялися як якась італійська пара і так само бурхливо мирилися.

- Добре дорога. Бувай.

- Вибач, Ж-е-еню.

- Все добре. Завтра зідзвонимось, - відповіла я і поклала слухавку.

Сунула телефон у сумочку-клатч. Слизнула поглядом по своєму вбранні. Коротка срібляста сукня, високі підбори. До цього ще червоні губи і великі локони. За ті півгодини, що я чекала на подругу, склалося відчуття, що я єдина квітка в полі, а навколо рій бджіл. Це було приємно, звичайно, але "легкі" знайомства це не моє, а на щось серйозне у мене банально немає часу. Це вже перевірено.

Згадалося обличчя Дениса, останнього мого бойфренда. Ми з ним зустрічалися три місяці і розлучилися тому, що він не зміг витримати мій графік, що передбачає зустрічі максимум раз-два на тиждень і не більше ніж п'ятнадцятихвилинні телефонні розмови. Йому легко - він менеджером працює. П'ять на два, вісім годин на день. Часу повно.

Але я не була на нього ображена. Ні на нього, ні на Юру, який був до нього, протримався на два місяці довше і пішов із тієї ж причини. Обидва були хорошими хлопцями, веселими та пристрасними. Але я чудово розуміла, що мало кому потрібна дівчина, яка вічно не має часу. Що ж, зовсім скоро стане вже легше і, можливо тоді можна буде вже…

Додумати думку я не встигла. Тому що погляд вихопив із натовпу, крізь який я, вирішивши поїхати додому, пробиралася до виходу, знайому постать за одним із столиків. Можна було б вирішити, що це омана зору або просто схожий хлопець, але я знала, що це не так.

Я б його з тисячі впізнала. Із мільйона.

Так, усе давно перегоріло. Забулося. Юнацька закоханість - це завжди боляче. Це завжди пам'ять. Але це не назавжди. Я вже точно знала.

А ще знала, що Слава розлучився. Мені про це Лора по секрету розповіла, коли ми всі разом – вона з Вадиком, мама, тато та я – виїжджали до нас на дачу шашлики смажити. Розлучився тому, що Інеса йому зрадила. У них давно вже не ладналося. Він хотів дітей, а вона – ні. Мовляв, ще рано. Потрібно для себе пожити. А яке рано? Вони вже шість років одружені... Були. Мало того, Слава випадково дізнався, що вона зробила аборт. Ось з того часу між ними й не ладналося.

А зараз Слава сидів за десяток кроків від мене за столиком. Згорблений, змарнілий. Перед ним на столі стояла пляшка та склянка. Наблизившись, я помітила, що вона вже напівпорожня. У руці диміла цигарка.

- Привіт, Славо, - голос здригнувся, але вже "добрий" хлопець цього явно не помітив.

- Женечко? Ух, яка ти стала… Доросла й красуня.

Бачилися ми з ним рідко. Спочатку після того випадку я в принципі уникала сімейних посиденьок згоряючи від сорому і мучачись від розбитого серця. Потім стикалися, звичайно, але так… Раз на кілька місяців. Інеса своєю в компанії так і не стала. Справа, звичайно, не в мені, не в моїй до неї упередженості. Її не надто любила свекруха, Лора. Мої батьки, як і Вадик, дотримувалися нейтралітету, як і належить хорошим друзям. Але все одно в присутності Інеси ніякої тобі легкості та веселощів. Вся справа в її зарозумілій манері триматися так, ніби вона робить усім ласку своєю присутністю. Тому вони нечасто приєднувалися, а сам Слава, звичайно, приходити не хотів.

- Так, останні кілька місяців дуже сильно мене змінили, - спробувала пожартувати я.

- Вони всіх змінили, - гірко сказав він і глибоко затягнувся.

Я кивнула. Відчула себе дуже безглуздо стоячи біля його столика. Для чого тільки підійшла?

- Чого стоїш, як пам’ятник? Сідай… Замовити тобі щось?

Відмовитись? Погодитись?

- І взагалі, що ти робиш тут сама, м? Батьки знають, де ти? - ковзаючи по мені злегка попливлим поглядом смарагдових очей, суворо запитав хлопець.

Загасив цигарку.

Це пробудило старий спогад. Про те, як колись давно Слава забирав мене зі шкільної дискотеки, на якій я вперше спробувала шейк і він ударив мені в голову настільки, що я наважилася зателефонувати до Слави. Добре хоч у коханні не освідчилася… Але мій п'яний голос змусив його одразу примчатись і забрати мене. Він тоді говорив зі мною так само суворо, голосом старшого брата. Сварив, казав, що зі мною в такому стані може статися біда, а я мліла від того, що він за мене хвилюється.

- Я вже доросла, як ти сам помітив, Славо. Мені не потрібно ні в кого питати дозволу.

- Угу, доросла. Тоді чого нишпоришся по всяких шинках сама, м? Раз доросла… Сядеш ти чи ні?

Зітхнувши, я сіла на диван. Він один-єдиний і півколом. Поміж нами зі Славою жалюгідний метр відстані. У ніс забрався його запах - деревний парфум, гаряче тіло, алкоголь…

- Офіціанте! - гаркнув, махнувши рукою. - У вас морозиво є? Ванільне? І принесіть соку. Апельсинового.

Як дитині.

Сказавши це, Слава нетвердою рукою плюхнув собі ще бурштинового напою з пляшки і зробив великий ковток.

- Може й собі якусь їжу замовиш?

- Ні, мені нормально, - відповів він. - Ну, як твої справи? Розповідай…

- Залишився лише один рік інтернатури. А потім все у вільне плавання. Практика.

Ось так розмовляти з ним наодинці було дуже ніяково. Ми ніколи на самоті не залишалися. Завжди поряд були рідні… Тут, звичайно, поряд теж люди, але… Це якось інакше.