Глава 2

- Краще б я не чіпала цього клятого телефона, Алю. Краще б ні про що не знала, чесно, – прохникала я.

- Ти при своєму розумі, Женю? - вигукнула подруга. - Хоча, це я не при своєму розумі, якщо питаю про таке. Їжаку ж зрозуміло - у всьому, що стосується цього мудака твій розум мовчить.

- Алю…, - я схлипнула.

- Я двадцять п'ять років уже "Аля", Женю, - подруга зробила ковток із пузатого келиха. - А я ж казала тобі два роки тому. Казала й неодноразово. Вмовляла триматися подалі від цього мудака. Бо не кохає він тебе. Де це бачено: тільки-но розлучився з величезним коханням тому, що вже навіть його, осла одержимого, дістало, як ця тьолочка об нього ноги витирала, і раптом одразу в тебе втріскався по самі вуха. Та так, що за місяць заміж покликав! Але ж ти не хотіла слухати. Ні мене, ні Вадьку, ні батьків. Нікого не хотіла. Сварилася з усіма ... І ось, що в результаті.

Я вже шкодувала, що зателефонувала Аліні. Так, ми з нею з дитячого садка дружимо. Не розлий вода. Як сестри. У всьому, що не стосується Слави. Варто було здогадатися, що замість підтримки отримаю “я ж тобі казала”... Але залишатися самій в порожній квартирі, де все нагадувало, я не могла. Збожеволіла б... Зробила б із собою щось. Не знаю…

- Та-ак! Ти це припини, зрозуміло? - дівчина майже впустила келих на стіл. Той дивом не розбився. - Ще раз таке почую, Вадьку наберу. А краще Андрія-Андрійовича! А ні, одразу санітарів. М'які стіни, веселі рідини. Може, хоч це тебе отямить.

Почувши це я зрозуміла, що сказала вголос якусь із думок, що промайнули в голові.

- Це я так, Алю, - я зробила ковток із келиха.

По венах розлилося тепло. Від цього ставало хоч трохи, але легше.

- Але Вадьку я таки наберу, - Аліна потяглася за телефоном. - Нехай знайде цього козла і вправить йому мізки.

- Не треба, - я замахала руками. - Ну, будь ласка, Алю! Не втручай його.

Через наш блискавичний роман і одруження, що послідувало за ним, багаторічна дружба мого старшого брата зі Славою ледь не зруйнувалася. Вони побилися, потім ще довго не спілкувалися нормально. Звісно, згодом усе вгамувалося. Як не крути, а ми були сім'єю. На той момент мій Вадим уже рік як був одружений на сестрі Слави Лорі. А наше весілля лише зміцнило цей зв'язок. Але колишніх стосунків між хлопцями все одно було не повернути.

Не хотілося, щоб вони знову посварилися. І Лору засмучувати не хотілося. Вона тільки недавно народила синочка.

Але що якщо….

- Що коли Вадим поговорить зі Славою? Ну, вмовить якось… Що б він повернувся до мене.

- Женю… Ти думаєш, що кажеш? Ти що реально пробачила б цьому мудаку зраду?

Сльози, що зникли, знову наповнили мої очі і покотилися по щоках.

- Не знаю, А-а-аль! Я так його кохаю. Все життя кохаю. З тринадцяти років... Я не можу без нього жити! - розплакалася я.

- Зате без мізків, дивлюсь, жити можеш, Євгеніє. Ні, ну скажи, що ще має статися, щоб до тебе дійшло - вам не по дорозі? Не кохає він тебе, Женю. Не кохав і не покохає. Він кохає цю Інесу. Настільки, що пробачив аборт, зроблений нишком і зраду. Ти згодна завжди бути для нього знаряддям помсти та зручною жінкою, яка згодна підошву черевиків лизати за радість володіння таким скарбом як Слава Свічкоренко? Навіщо тобі це, Женю?

Я затулила обличчя руками. Слова подруги різали по живому, посилювали і без того пекельний біль від розуміння, що Слава так і не покохав мене. Що б я не робила для нього, як би не намагалася бути у всьому ідеальною – не покохав. Я йому не потрібна. Інеса потрібна, всупереч усьому потрібна, а я – ні…

- Може, можна ще щось зробити, а, Алю? - прохникала я.

- Що, наприклад, Женю? Знову пофарбуватись у блонд і вже остаточно знищити волосся, як ти зробила у минулому році тому, що Славік обмовився, що твій темно-русявий-тьмяний? Все ж таки вставити імпланти в груди і потім все життя мучитися від болів у спині? Погодитись терпіти його зради?

- Ах, якби я завагітніла... Можливо, тоді б він не пішов. Сам же ріс без батька разом із сестрою, знає, як це. Але Слава завжди з "резинкою"...

– І добре, що завжди. Хоч не накрутиш від нього нічого. Але все одно йди ти якнайшвидше до гінеколога і здавай аналізи на все. Береженого Бог береже.

- Що ти кажеш, А-а-алю?

- Я, Женю, правду говорю. А ось ти взагалі незрозуміло, що говориш і чим думаєш. Хотіти дитину щоб утримати мужика – це дно.

- Я б у принципі її хотіла. А Слава все почекати хотів. Тепер ясно, чому.

- І добре. Дитина вас би назавжди пов'язала.

Я хитнула головою. Аля не розуміла. Просто не могла мене зрозуміти тому, що нікого ніколи не кохала по-справжньому, як я Славу.

Я його з тринадцяти років кохала. Як побачила вперше, так і закохалася. І зрозуміла, що це назавжди. Звичайно ж, для нього я була лише Женечкою - молодшою сестричкою кращого друга. У нас сім років різниці. На той час це ціле життя. Я це розуміла. І чекала. Чекала, поки підросту... Чекала і страждала щоразу, як дізнавалася, що в нього дівчина... Прислухалася до кожного кинутого на мене погляду, впивалася крупицями одержуваної від нього час від часу уваги, мріяла ночами про нього і нікого іншого не помічала.

А коли мені було сімнадцять дізналася, що Слава одружується з Інесою і зважилася освідчитися йому...

Вісім років тому

Діставши з сумочки дзеркало я, здається вже всоте, перевірила чи не обсипалася туш. Ні не обсипалася. І стрілки на місці. Я їх дві години малювала, щоби вийшли рівні й однакові. З ними я виглядаю старшою, а очі мої - більшими і виразнішими. Але який у цьому санс, адже вони карі. Нудного кольору, не те що у цієї Інеси.

Я вздовж і впоперек вивчила її соціальну мережу. Кожну фотографію. Інеса має яскраво-блакитні очі, світле від природи пряме волосся і тонке обличчя з високими вилицями. Мені з моїми тьмяними неслухняними кучерями темно-русявого кольору, нудним кольором очей і пухкими щоками до неї, як до місяця. А вже постать... Інеса невисока, з великими грудьми і крутим вигином стегон, а я... Довготелеса і худа, як банан. Я вже і капусту їла і спеціальні вправи робила - все без результату. А, якщо набрати пару кілограм, то вони відкладаються на талії і в щоках, чорт би їх узяв, а не в грудях і сідницях. Це вже перевірено.