Розділ 2

Я ніколи не думала, що мені буде так важко наважитися на відверту розмову з мамою. Зазвичай я довіряла їй усі свої секрети й ділилася найпотаємнішим. Але зараз я розуміла, що просто не можу розповісти їй усю правду про те, що сталося кілька років тому. Тим більше я й сама до кінця так і не усвідомила, чому Кондратьєв, навіть не спробувавши розібратися і просто поговорити, викреслив мене зі свого життя. Я спочатку навіть намагалася знайти хоч якесь пояснення такому вчинку Андрія. Але потім зрозуміла, що я просто не маю більше сил і бажання знаходити виправдання всім його неадекватним і жорстоким витівкам. Напевно, саме з того моменту я замкнулася в собі й намагалася забути про людину, яка зрадила мене.

- Мамочко, ти не повинна себе ні в чому звинувачувати. Адже ти й тато робите все, щоб ми з Олежкою були щасливі. І я дуже вдячна вам за те, що не стали турбувати мене розпитуваннями, а просто підтримали, коли дійсно було дуже важко. Якби не ви, я сама точно б не впоралася! А те, що я замкнулася в собі... Так було легше пережити біль, що розривав серце і руйнував усе всередині мене. Я заморозила свої почуття та намагалася викреслити зі своєї пам'яті все, що мене пов'язувало з... Андрієм. А виявилося, забути минуле зовсім не легко, — я перевела подих, намагаючись упоратися з хвилюванням.

- Аліночко, а ти впевнена, що варто викреслювати зі свого життя це минуле? Та й боротися з тими почуттями, які все одно мешкають у твоєму серці, теж не правильно. Доню, ти тільки не гнівайся і вислухай мене, будь ласка, — поспішила заспокоїти мене мама, побачивши, як спалахнули мої очі. - Ми з татом бачили, як тобі було важко пережити зраду Андрія і як ти намагалася викреслити його зі свого життя. І навіть не стали сперечатися, коли ти вирішила не казати йому про свою вагітність. Ми не могли змиритися з тим, що він так жорстоко вчинив з тобою. Але потім, коли народився Олежка ... Аліночко, може все ж таки варто сказати Андрію.

- Мамо, а це ти зараз про що? - Обурено скрикнула я, не давши їй домовити. - Ти хочеш, щоб я вибачила Андрію і розповіла йому про сина? Та ця людина безжально викреслила нас зі свого життя! Він навіть не вважав за потрібне поговорити зі мною. Одним своїм егоїстичним та жорстоким вчинком зруйнував наше щастя, зрадив нашу родину. І добре якби ця зрада стосувалася тільки мене. Але він не замислюючись приніс біль і страждання нашій дівчинці. Ти ж знаєш, як важко перенесла Оля все, що сталося. І ти вважаєш, що нашому хлопчику потрібен такий батько? - Я вчепилася пальцями в оббивку дивана, намагаючись впоратися з емоціями, які вирували всередині мене. Ні, я не ображалася на маму. Знала, що вона почала всю цю розмову, бо переживає за мене та Олежку. Я злилася на себе за те, що надто емоційно реагую на спогади про Кондратьєва.

- Аліночко, заспокойся, - тихо промовила мама, обійнявши мене за плечі. - Вибач, я не хотіла тебе засмутити. Не думала, що ти сприймеш мої слова так болісно.

- Це ти мене вибач, матусю. Зірвалася, накричала на тебе. Щось я сьогодні зовсім не можу контролювати свої емоції, — винувато прошепотіла я. - Я ж розумію, що ти хочеш, щоб ми з Олежкою були щасливі.

- Я дуже цього хочу, доню. І про Андрія я наважилася заговорити тільки тому, що бачу ти так і не змогла забути його. Твої почуття до нього не зникли, хоч ти й намагалася вирвати їх зі свого серця. Та й наш хлопчик надто схожий на свого батька. А характер... Загалом викопаний твій Кондратьєв, — усміхнулася мама. - Тут як не намагайся, складно забути про людину, яку досі любиш. І я чомусь впевнена, що й Андрій не міг так просто розлюбити тебе. Аліночко, може, варто розповісти йому про сина? І дати шанс все виправити?

- Мамочко, ти права, я так і не змогла забути Андрія. Але я не знаю, чи зможу пробачити його. Та й не впевнена, що ми йому потрібні. Стільки часу минуло, кожен з нас має своє життя. Я думаю, що не варто щось змінювати.

- А я думаю, що варто, - рішуче промовила мама. - Доню, адже я не змушую тебе пробачати Андрію. Він сам винен у тому, що сталося. Отож нехай і намагається виправити свої помилки. А ти вже потім вирішиш - пробачати його чи ні. Але про сина йому потрібно сказати. Олежка росте і йому потрібне чоловіче виховання. Ти ж бачиш, як він тягнеться до дідуся. А коли приходить Ігор, то він увесь сяє від щастя і не хоче його відпускати додому. Але навіть найдбайливіші та люблячі його дідусь і хрещений не зможуть замінити хлопчику батька. Та й коли він підросте, питання про те, чому в нього немає тата, нам точно не уникнути. І відповідати на його запитання буде дуже складно, доню.

- Я знаю. І теж дуже хочу, щоб у мого хлопчика був батько. Напевно, за інших обставин я навіть не сумнівалася б, що Андрій буде найдбайливішим та найлюбішим батьком для нашого Олежки. Але зараз я навіть не можу уявити, як ми взагалі зможемо спілкуватися один з одним. Хоча, я просто впевнена, що дізнавшись про сина, він не відпустить мене, незалежно від того, є в нього ще якісь почуття чи ні. А я боюся знову стати залежною від нього. Занадто боляче розчаровуватись у людині, якій довіряєш і любиш. Мамочко, я зовсім заплуталася і не знаю, що мені робити, — тихо сказала я і розгублено подивилась на маму.

- Нічого, доню, адже ти не одна. Ми всі разом знайдемо правильне рішення у цій непростій ситуації, — поспішила заспокоїти мене мама. - А зараз тобі потрібно піти відпочити. За Олежка не хвилюйся. Він коли прокинеться, я його погодую і ми підемо прогуляємось. І найголовніше - ні про що не переживай. Я просто впевнена, що ми з усім упораємося і ти обов'язково будеш щасливою, дівчинко моя.

Після нашої відвертої та непростої розмови з мамою минуло вже кілька днів. Я все ж таки змогла впоратися зі своїми емоціями й заспокоїтися. Але слова мами про те, що я повинна сказати Андрію про сина, міцно засіли в моїй голові. Я розуміла, що може бути вона певною мірою і права. Олежка підростає і незабаром почне все розуміти. Це зараз його цілком влаштовує компанія дідуся та хрещеного, але трохи пізніше питання про батька точно не уникнути. А ось що я відповім йому? Як поясню чому його тато не живе з нами? Я намагаюся придумати хоч якусь логічну та адекватну відповідь на це запитання. Але розумію, що просто не маю права обманювати мого хлопчика, а сказати правду... теж не зможу. Виходить якесь замкнуте коло з якого здається неможливо вибратися. Але я намагаюся відганяти від себе всі ці похмурі думки. Зрештою, у мене є любляча сім'я, надійні та віддані друзі, улюблена робота. Та я в принципі щаслива людина, незважаючи ні на що!