Розділ 1

Я з цікавістю спостерігаю за молодою парою. Кілька хвилин тому вони з маленьким синочком вийшли з кабінету, в якому роблять щеплення і тепер намагаються заспокоїти малюка, що плаче. Дівчина тримає його на руках, гладить по голівці й здається сама вже готова розплакатися. Але її чоловік, миттєво оцінивши ситуацію, дуже дбайливо та ніжно обіймає їх обох. Щось тихенько шепоче на вушко синочку, а потім по черзі цілує його та дружину. Проходить буквально кілька секунд і хлопчик розпливається в посмішці, а молода матуся притискається до чоловіка і з теплом та ніжністю дивиться на своїх коханих чоловіків. Ця маленька і зворушлива сім'я випромінює стільки добра, щастя, ніжності та кохання, що я й сама, милуючись ними, розпливаюся в посмішці. На душі стає тепло та затишно. І я, проводжаючи поглядом цю сім'ю, від щирого серця подумки бажаю їм зберегти ніжні почуття одне до одного і завжди бути щасливими.

- Аліночко, наша черга підійшла. Пора заходити до кабінету, — я трохи здригаюся, почувши голос мами.

- Ой, вибач, мамо, щось замріялася я, — усміхаюся мамі й підхоплюю на руки Олежку. — Ходімо моє сонечко.

Сімейний педіатр, оглянувши мого хлопчика, направив нас на щеплення. І я, якщо чесно, налаштовувалася вже заспокоювати його після неприємної процедури. Але в черговий раз мій малюк показав свій геройський характер. Олежка лише трохи скривився і стиснув мою руку своїми маленькими пальчиками, коли йому робили укол.

- Сонечко, ну ти просто розумничок! Ні тобі сліз, ні істерик. Тримай, малюк, це тобі нагорода за сміливість, — з захопленням сказала медсестра і, посміхаючись, простягла Олежці льодяник.

Мій малюк розплився в задоволеній посмішці й ми подякувавши жінці, вийшли з кабінету.

Поки ми їхали додому, синуля заснув у мене на руках. Я притискала до себе мого улюбленого хлопчика і посміхалася, згадуючи слова медсестри. Так, синуля у мене справжній герой. У мене серце стислося, коли побачила шприц. З дитинства боюсь уколів. А ось мій малюк мужньо переніс неприємну процедуру. Він хоч зовсім ще маленький, але всіх дивує своєю наполегливістю та витримкою. Влаштовувати істерики, плакати з приводу, вимагати надмірної уваги до себе - це не про нього. Мій Олежка одним тільки поглядом може припинити зайве сюсюкання та наполегливу опіку. Так, я дуже добре знаю цей упертий погляд, що глибоко проникає в душу. Струшую головою, відганяючи спогади, які починають накривати мене і з полегшенням зітхаю, побачивши, що таксі зупиняється біля під'їзду нашого будинку.

Боячись розбудити сина, акуратно кладу його в ліжечко. Малюк перевертається на бік і підкладає маленьку долоньку під щічку. Я легенько проводжу рукою по кучерявій голівці й відчуваю, як мої очі наповнюються сльозами. Як же мій хлопчик нагадує свого батька!

Тяжко зітхнувши, я відходжу від ліжечка і втомлено сідаю в крісло. Не можу зрозуміти, що зі мною сьогодні відбувається. Болісні для мене спогади знову оживають і наповнюють душу. А в голові спалахують яскраві картинки з минулого життя. Невже я настільки перейнялася такими справжніми та щирими емоціями молодої сім'ї, за якою спостерігала у поліклініці? Це їхні очі наповнені любов'ю та ніжністю один до одного змусили частіше битися моє серце? Адже я думала, що змогла заморозити свої емоції та почуття. Я так довго намагалася забути про людину, яка зруйнувала мої мрії про щасливу, люблячу родину. Я була впевнена, що викреслила Кондратьєва зі свого життя. Андрій Кондратьєв... Я впиваюся пальцями в підлокітник крісла і відчуваю, як при спогаді про нього, злість, біль, розпач і обурення змішуються між собою і вибухають усередині мене. З очей потоками ллються сльози і я щосили намагаюся стримувати ридання, які вириваються з моїх грудей. Я надто довго тримала усі ці емоції у собі. І ось тепер... Виявляється не так легко бути сильною і боротися з самою собою, зі своїми почуттями. 

Я глибоко вдихаю і намагаюся заспокоїтись. Тряхнувши головою, відганяю непотрібні думки, спогади та свої сумніви. Достеменно знаю, що не маю права бути слабкою. У мене є мій найрідніший і найулюбленіший чоловічок на світі й заради нього я повинна бути сильною. Я завжди оберігатиму і захищатиму його. Порву будь-кого, хто тільки наважиться образити мого хлопчика! І я зможу гідно виховати свого сина. Він виросте таким же справжнім, гідним та надійним чоловіком, як його дідусь та хрещений. Адже мого малюка оточують рідні люди, які по-справжньому люблять і піклуються про нього. А головне ніколи не зрадять нашого хлопчика. А Кондратьєв? Він, зрештою, сам зробив свій вибір, викресливши нас зі свого життя. І я зроблю все, щоб він ніколи більше не з'явився в нашому з Олежкою житті!

***

Тихий стукіт у двері повертає мене в реальність, проганяючи похмурі думки.

- Аліночко, ну що, наш герой спить? - Увійшовши в кімнату, пошепки запитала мама.

- Так, втомився наш малюк. Він хоч і тримався молодцем, але я думаю для нього це був великий стрес.

- Не хвилюйся, доню, у нашого хлопчика сильний характер. Ось відпочине і все буде гаразд, — мама посміхнулася й обійняла мене. - А поки Олежка спить, пішли пообідаємо.

Ми тихенько вийшли з кімнати. Мама пішла на кухню, а я попрямувала до ванної. Мені потрібно було вмитися й остаточно прийти до тями. 

Поглянувши в дзеркало, я зрозуміла, чому мама з такою тривогою дивилася на мене. Бліде й припухле від сліз обличчя, згаслі очі. Давно я не почувала себе такою розбитою та спустошеною. Я дивилася на своє відображення і всередині закипала злість. Ну хіба можна було дозволяти собі отак розслабитися і дати волю своїм емоціям? Рішуче махнула головою, відганяючи всі свої страхи та сумніви. Я сильна та зможу контролювати свої почуття. Напевно, злість на себе додала мені впевненості. Очі ожили, у них більше не було болю та розпачу. Я вмилася і пішла на кухню.

Під час обіду мама кидала на мене схвильовані погляди, адже вона явно помітила, увійшовши до кімнати, моє заплакане обличчя. Але вона не стала діставати розпитуваннями про причину моїх сліз, а намагалася відвернути мене. Почала розповідати, що дзвонив тато і вона похвалилася йому, який у нас сміливий хлопчик, не злякався уколу. І дідусь пообіцяв привезти нашому маленькому герою багато подарунків. Я посміхалася, слухаючи маму і на серці ставало тепло, а всі переживання почали потихеньку зникати. Я так була вдячна своїм батькам за їхню підтримку і за велику любов і турботу, якою вони оточили нас.