Розділ 64

Дивлячись як Максим і Ліза весело щебечуть, розповідаючи Наташі про те, як вони з дідусями та бабусями відпочивали на дачі, я, нарешті, розслабляюся.

Все ж таки у мене залишалися сумніви щодо рішення йти всім разом до лікарні. Так, я вже начебто почала звикати до тієї думки, що Ліза та Наташа тепер будуть присутні у нашому житті. Тим більше, що дивна та нестандартна ситуація, в якій опинилася наша сім'я, почала потихеньку підходить до розв'язки. Але водночас я не знала, як відбудеться зустріч Максимка та Наташі. Як наш син відреагує на маму своєї сестри. Адже після того, як Антон розповів дітям про те, що вони брат та сестра, ніхто з них жодного разу не поставив питання, чому в них один тато та різні мами. Здавалося, що вони взагалі забули про те, що зустрілися лише три тижні тому. І поводилися так природно і невимушено, немов із самого народження росли разом. 

Та я й сама вже полюбила Лізу та сприймала її як рідну дочку. І коли гуляючи з дітьми чула: "Які у вас чудові двійнята, відразу видно, що братик і сестричка люблять один одного", відчувала, як моє серце наповнюється теплом. Так, нехай Ліза і не була мені рідною по крові, але вона вже зайняла місце у моєму серці. І не лише в моєму. Мої батьки теж прийняли та полюбили дівчинку. І хоча з Антоном у них все ще були натягнуті стосунки, але до Лізи вони справді ставилися як до рідної онуки. А вона, відчуваючи їхню любов, називала їх так само як і батьків Антона - бабусею та дідусем. Загалом Ліза вже стала частинкою нашої родини. А ось як приймуть одне одного Наташа та Максимка…

- Мамочко, а ми з дідусями та бабусями ходили гуляти до лісу. І бачили там білочок. І ми з Максимком пригощали їх горішками, — щебече Ліза, а її личко просто світиться від щастя. 

А я, дивлячись на її щасливе личко, відчуваю, як і моє серце сповнюється радістю. Ліза, нарешті, змогла побачити та обійняти маму. Адже як би добре ми не відносилися до неї, але маму ніхто не зможе замінити. А Наташа, дбайливо притискаючи до своїх грудей дівчинку, дивиться на неї з такою любов'ю і ніжністю... Ну, ось, мої друзі сльози не змусили на себе чекати. Так, такими темпами я скоро витрачаю свій ліміт сліз на рік уперед.  

- А потім ми грали з дідусями у футбол. І ми з Лізою виграли у них. А ввечері дідусі смажили шашлик, а ми допомагали їм, — весело тараторить Максимко, продовжуючи розповідь сестри. 

- Які ж ви молодці, - усміхається Наташа, обіймаючи однією рукою Лізу, а другу руку вона протягує до мого сина і...

Дівчина завмирає, дивлячись на мене. І мені здається, я бачу в її очах відображення всіх почуттів та емоцій, які вона зараз відчуває. Ми дивимось одна на одну не як конкурентки чи непримиренні вороги, а як мами, які готові на все заради своїх дітей. І які хочуть, щоб їхні діти відчували себе щасливими, оточеними любов'ю і турботою,  та не відчували на собі наслідки помилок їхніх батьків.

Я дивлюсь в очі Наташі й водночас відчуваю на собі ще два погляди. Впевнена, що Антон та Сергій у цей момент теж дивляться на мене з тривогою та... надією. А я... Я не можу відібрати в них цю надію. Ми всі пережили не найлегші випробування і якщо доля дає нам ще один шанс... Я ледве помітно киваю головою і мені здається, що по палаті проноситься тихий подих полегшення. А Наташа з вдячністю посміхається мені та дбайливо обіймає Максимку. 

- Мої хороші, ви найкраще, що могло статися в нашому житті, - тремтячим від хвилювання голосом, тихо вимовляє дівчина, ніжно обіймаючи обох дітей. - І найдорожче, що ми маємо.

І ці, начебто такі прості, але по-справжньому щирі слова проникають у моє серце, остаточно руйнуючи всі мої страхи та сумніви. 

- Ми вас дуже любимо, - присівши на ліжко, я нахиляюся до Максимка та Лізи й цілую їх у щічки. 

– І завжди будемо поряд, – одночасно вимовляють Антон та Сергій.

- Обіймашки, обіймашки!, - весело щебечуть дітлахи, обіймаючи мене і Наташу. - Тату, дядьку Сергію, йдіть до нас.

І коли ми з Наташею та дітьми опиняємось у міцних та надійних чоловічих обіймах, я остаточно розслабляюся і даю волю сльозам. Вони струмками стікають по моїм щокам. І мені здається, що разом зі сльозами йдуть біль, страх та розпач. А у серці оживає надія. Надія на те, що все погане залишилося позаду.