Розділ 63

- Ну, що, малеча, давайте знайомитися. Мене звуть дядько Сергій, — усміхнувся Сергій, присівши навпочіпки перед дітьми.

– Давайте. Мене звуть Максим, а це моя сестричка Ліза, - усміхнувся йому у відповідь Максимко. - Ой, а це Ви той дядько лікар, який лікує маму Лізи й дозволив нам усім разом провідати її?

- Так, це я лікую маму Лізи. І я впевнений, що така дружня компанія обов'язково підніме їй настрій. А враховуючи кількість смаколиків та інших подарунків - моя пацієнтка точно швидко піде на поправку, - весело підморгнув дітлахам Сергій.

- А коли моя мама одужає, Ви одразу дозволите їй піти з лікарні? І вона знову буде поряд зі мною? - тихо промовила Ліза з надією дивлячись на чоловіка.

- Звичайно, сонечко. Обіцяю, твоя мама скоро буде поряд з тобою. Вона дуже любить тебе і намагається якнайшвидше одужати, — обійнявши дівчинку, заспокійливо посміхнувся їй Сергій.

І в його голосі було стільки тепла і ніжності... Ні, я дійсно сильно розслабилася, якщо готова лити сльози будь - якого приводу. І без приводу, до речі, також. А може я просто надто близько взяла до серця непросту історію життя Сергія. І тепер коли він з таким теплом і ніжністю дивиться на Лізу, мені важко стримувати сльози, якими просто миттєво наповнюються мої очі.

Так, я зовсім мало знаю Сергія. Але за той короткий проміжок часу, що ми знайомі, я встигла зрозуміти – він хороша людина. І хоча колись він зробив непоправну помилку, але я впевнена, що він щиро покаявся і заслуговує ще на один шанс знову стати щасливим. 

Адже я бачила як він дивився на Наташу. Як оберігав її. Як захищав від Микити. Я бачила в його очах стільки невитраченого душевного тепла, яке, я навіть не сумніваюся, він готовий віддати Наталці та Лізі. І так, нехай це звучить максимально дивно, але я справді щиро рада за них. 

- А тепер, малеча, пішли я проведу вас до палати. Тільки домовимося – бігати, стрибати та кричати у лікарні не можна.

- Ми знаємо і поводитимемося дуже тихо, - дружно закивали Максим і Ліза.

- От і розумнички, - Сергій підвівся, взяв дітей за руки й глянувши на нас, хитро примружився. – До речі, друзі, я дуже радий за вас. І вже починаю думати чи не перекваліфікуватися мені на психотерапевта.

І поки ми з Антоном розгублено дивилися на чоловіка, він змовницьки підморгнув нам і попрямував разом із дітьми до палати Наташі.

- Це він зараз що мав на увазі? - здивовано запитала я, дивлячись на Антона.

- Я б сам хотів..., - Антон замовк і опустивши погляд, розплився в задоволеній посмішці. - А ну, тут я цілком погоджуюся з нашим новим другом. Я навіть більш ніж радий. 

А я все ще перебуваючи в розгубленості простежила за його поглядом і ... Моя рука все ще знаходилася в теплих обіймах руки чоловіка. У міцних, але водночас ніжних і дбайливих обіймах. І наші долоні, наші переплетені пальці це було так ... природно, правильно і по-справжньому. І інакше просто не повинно бути. Адже ми завжди кохали та підтримували одне одного. Разом йшли до досягнення своєї мети – нашого сімейного бізнесу. І разом пройшли нелегкий шлях до здійснення нашої найголовнішої мрії – народження нашого Максимка. Так, мені все ще нелегко змириться з фактом зради Антона, але... ми обоє винні, що відпустили руки одне одного. Що у вирі проблем і нелегких випробувань забули про найголовніше - вміння чути та розуміти кохану людину. І тепер коли ми знову тримаємо одне одного за руки і я відчуваю тепло Антона, яке проникає в кожну клітинку мого тіла, я розумію, що попри все...

- Я кохаю тебе, моя дівчинко, - ніби прочитавши мої думки, тихо промовив Антон. -  Дуже сильно кохаю. З першого погляду та на все життя. І я так боюся втратити тебе.

- Мамо, тато, наздоганяйте нас, - ми почули веселий голос Максимка, який повернув нас у реальність.

І хоча я так і не встигла сказати Антонові, що теж дуже кохаю його і боюсь втратити. Але впевнена, він побачив у моїх очах усі ті почуття, які я, як і раніше, відчуваю до нього.

- Моя кохана дівчинко, - видихнув Антон, ніжно доторкнувшись губами до моєї руки. - Обіцяю, я більше ніколи не завдам тобі болю. І зроблю все можливе та неможливе, щоб ти не пошкодувала про своє рішення