Розділ 61 Антон

- Ура! Ми сьогодні підемо до мами! - Ліза обіймає мене за шию і просто сяє від щастя. - Дядя... Ой, тато, а ми купимо мамі смаколики?

- Звичайно, купимо, доню, - я дбайливо притискаю до себе дівчинку, а моє серце наповнюється неймовірним теплом та ніжністю.

Ще зовсім недавно я боявся, що не зможу порозумітися з нею. Та й стати хорошим батьком для дівчинки, яку я зовсім не знав... Адже я бачив, з якою настороженістю і недовірою дивилася на мене Ліза з перших хвилин нашого знайомства. Та я й сам перебував у шоці від її несподіваної появи в моєму житті. Соромно зізнатися, але я почував себе розгубленим і безпорадним. І якби не Руслана, я не знаю, як би впорався з цією непростою ситуацією. Та й не впевнений, що взагалі зміг би знайти у своєму серці місце для маленької, переляканої дівчинки, яка опинилася одна серед практично чужих їй людей. Але моя дружина, попри всі мої  "сюрпризи" і біль, який я їй приніс, прийняла мою доньку й оточила її теплом та турботою. І лише завдяки Русі я знайшов у собі сили переступити через свій страх та відкрити серце для моєї донечки. І коли я говорив дітям про те, що моєї любові вистачить на двох, я був максимально чесний з ними. Так, я не знав, як далі складеться наше життя, хоча дуже сподівався, що все ж таки зможу зберегти свою сім'ю. Але у мене не було більше сумнівів у тому, що Ліза тепер буде частиною мого життя і я намагатимусь бути для неї хорошим батьком. І, як це не дивно звучить, але саме завдяки своїй дружині та сину я зміг знайти дорогу до серця доньки.І хоча Ліза іноді ще бентежиться, називаючи мене татом, але все ж таки я бачу, як вона тягнеться до мене. А в її очах більше немає страху та недовіри.

– А ще квіти треба купити. Ліза, твоя мама які любить?

Я нахиляюся і підхоплюю другою рукою Максимка, який розпливається в задоволеній посмішці й теж охоплює мене за шию.

- Мама любить троянди та хризантеми. А ще вона любить... м'які іграшки, — дивлячись на мене, зніяковіло посміхається Ліза. 

- Отже, купимо все, що любить мати. Будемо підіймати їй настрій, щоб вона швидше одужала, — підморгую я доньці.

– Клас! Дякую... тато, — радісно видихає дівчинка й обережно цілує мене в щоку.

А моє серце робить потрійне сальто і починає радісно витанцьовувати у грудях. Так, я знаю, що нас ще чекає нелегкий шлях до взаєморозуміння, адже ми з Лізою тільки починаємо звикати одне до одного, але перші кроки вже зроблені.

- А Максимко й тітка Руслана теж з нами підуть? - з надією дивиться на мене Ліза.

- Татку, будь ласка, можна і ми з мамою з вами підемо? - Тепер на мене дивляться дві пари благаючих очей, а я, в черговий раз, гублюся.

"Сам винен, Левченко. Заварив кашу - тепер розсьорбуй. А хто казав, що буде легко? Ну, і чого мовчимо? Давай, відповідай, горе батько. Діти чекають", - подумки даю собі гарний такий потиличник. Ось тільки давати обіцянку дітям не знаючи, як відреагує на неї Руся...

Я розумів, було б безглуздо сподіватися, що після розмови з Наталкою у нас просто чарівним чином все налагодиться. Так, ми дізналися, що події п'ятирічної давнини були брудною грою Микити, але я не збирався перекладати на нього свою провину. Хоч би що там було, але саме я зрадив Руслану і розумів, що знову заслужити її довіру буде дуже нелегко. І тому був готовий на будь-які її вимоги, аби тільки вона дала мені ще один шанс. І хоча без особливого ентузіазму, але все ж таки погодився виконувати всі умови дружини. Ну, майже всі.

Після тієї ночі, коли їй наснився страшний сон, в якому Микита погрожував дітям, я все ж таки вмовив дружину трохи підкоригувати її умови. Тим більше я бачив, як у її очах промайнуло розчарування, коли я, особливо не сперечаючись, пішов спати в гостьову кімнату. Та мені й самому не хотілося залишати її наодинці з важкими думками після  морально виснажливого  дня. Але я пам'ятав свою обіцянку не маніпулювати почуттями Руслани. А коли, почувши її крик, прибіг у спальню і побачив її заплакане личко й очі наповнені страхом, ладен був сам собі так врізати! На мою дівчинку звалилося стільки нелегких випробувань та неприємних "сюрпризів", що я взагалі дивуюся, де вона брала сили, щоб так гідно триматися і протистояти їм. Навіть метал має межу міцності, а моя маленька, тендітна Руся...

Я більше не мав права робити помилки та залишати її наодинці зі страхами, болем та розпачем. Хотів, щоб вона відчувала - я завжди поряд і готовий захищати та оберігати її. І це не просто гарні слова чи маніпуляція її почуттями та емоціями. Я справді дуже хотів, щоб вона відчувала себе захищеною і більше нічого і нікого не боялася. І нехай ми ось уже тиждень засинаємо на різних краях нашого ліжка, але я чую подих Руслани, відчуваю її тепло і вперше за ці непрості три тижні почуваюся знову щасливим. І коли щоранку я, прокинувшись, дивлюся у найрідніші та найулюбленіші смарагдові очі, бачу як у них спалахують яскраві іскорки  -  в моєму серці знову оживає надія. Надія, що ще не все втрачено і я зможу повернути довіру моєї найбажанішої та найулюбленішої дівчинки.

- Ой, матусю, тітонько Руслано, - дзвінкі та радісні голоси дітей вриваються в потік моїх думок, змушуючи повернутися в реальність. 

- Мамо, а ми ж підемо з Лізою і татом провідати тітку Наташу? Ми тут вирішили, що купимо їй квіти та смаколики, щоб вона швидше одужала, — весело щебече Максимко, тепер уже з надією дивлячись на Руслану.

Та і я пильно дивлюся на неї. І поки наші погляди переплітаються, ніби шукаючи одне в  одному вихід із цієї непростої ситуації, у Руслани дзвонить телефон. Вона дивиться на екран і на її губах з'являється посмішка.

- А ми зараз спитаємо у лікаря. Якщо він дозволить нам прийти такою дружною компанією, тоді... я не проти,  - останні слова Русі тонуть у радісному вереску дітей.

А я дивлюся в найпрекрасніші та найулюбленіші смарагдові очі й... Я не знаю як правильно назвати це почуття. Інтуїцією, передчуттям чи я просто дуже добре знаю свою дружину і навчився вловлювати всі її почуття та емоції. Тому що по одному її погляду розумію - я в цей момент зробив крок від краю прірви. І я маю всі шанси не зірватися в неї та не втратити найдорожче, що є в моєму житті – мою сім'ю.