Розділ 59

- Мамочка, татку, йдіть до нас купатися. Вода дуже тепла. І тут так багато маленьких рибок. Вони такі спритні, що дівчатка, як не намагаються, але не можуть упіймати їх, — весело регоче Максимко, показуючи ручкою на Лізу і... маленьку дівчинку.

Діти плескаються у воді й верещать від захоплення. А я, дивлячись на цю веселу трійцю, зовсім гублюсь, бо не можу зрозуміти... 

- Антоне, Руся. Хто ця дівчинка? Звідки в нас узялася ще одна дитина?! - одночасно видихаємо ми з чоловіком, розгублено дивлячись одне на одного. 

І поки ми "зависаємо", намагаючись знайти правдоподібне пояснення появі в нашій сім'ї зовсім ще маленької дівчинки, Максим із Лізою, як ні в чому не бувало, грають із малям.

- Тату, тітко Руслано, а Сніжана ледь рибку не впіймала. Вона така ж маленька і спритна, як і вони, — сміється Ліза, обіймаючи малечу. - Моя улюблена сестричка. 

– І моя теж. Ви обидві мої улюблені сестрички, — Максимко підбігає до дівчаток і обіймає їх.

- А ти наш найулюбленіший братик. Правда, Сніжаночко?

- Батик, сестичка, - весело щебече дівчинка, а потім переводить свій погляд на нас з Антоном, усміхається нам і махає ручкою. - Мамо, тату.

- Розумниця наша. Побігли до мами та тата, — Максим і Ліза цілують дівчинку в пухкі щічки й, взявши її за руки, біжать до нас.

А я зовсім гублюся і, от чесно, навіть не знаю як поводитися в цій... дивній ситуації. Ні, ну, я вже, можна сказати, звикла до будь-яких

"сюрпризам". І мене якось важко здивувати... появою ще однієї дитини? Ні, це вже явний перебір! А головне, я чітко чула, як дівчинка, дивлячись на мене, сказала мама.І її личко світилося таким щастям і радістю... Загалом, навряд чи дитина так раділа б чужим людям.  І хоча раніше в моїй голові промайнула одна не найприємніша думка з приводу ще одного "кіндер-сюрпризу" від мого чоловіка, але мені довелося прогнати її. Тому що в цій ситуації звинувачувати Антона в ще одному "перезавантаженні" та зраді було б безглуздо і нелогічно. Та й чоловік, здається, сам перебуває в шоці й не моргаючи дивиться на дітей, що біжать до нас. Ось тільки...

Моє серце злякано завмирає, коли дорогу дітлахам перегороджує високий, широкоплечий чоловік. І вони, не встигнувши зреагувати на його раптову появу, врізаються в нього. А моє серце, здається, взагалі перестає битися, бо я ще й не бачу обличчя чоловіка, але точно знаю це... Микита Гладун.

 Мене миттєво охоплює страх та паніка. Я хочу закричати, щоб він не підходив до дітей. Хочу бігти до них, щоб захистити  від цього монстра. Але моє тіло ніби скувало крижаним холодом і я не можу не те що бігти, а навіть поворухнутися. А з горла замість крику виривається хрипке шипіння. І найжахливіше, я виразно розумію, що Антон, який весь цей час був поруч зі мною... зникає.

Мене охоплює панічний страх, який проникає у кожну клітинку мого тіла. І тільки, нарешті, ожиле серце намагається протистояти йому, розганяючи по моїх венах кров і проганяючи крижаний холод і страх.

- Гладун, не смій торкатися наших дітей, - з моїх грудей, нарешті, виривається хрипкий крик.

Чоловік завмирає, нахилившись над переляканими дітьми, а потім повільно розпрямляється і повертається до мене.

- Серйозно? Значить, до ваших? Ех, Руслано, таки розчарувала ти мене. А я вважав тебе розумною та сильною дівчиною. І реально був певен, що ти створена для мене. А головне, стільки зусиль доклав, щоб завоювати тебе, щоб ти нарешті була моєю, — злісно цідить Микита. - Я все продумав, до найменшої деталі і якби не ця...

- Ти програв, - я не знаю, де в мене беруться сили, щоб рішуче перервати його. - Давно програв у своїй брудній грі. А інакше й бути не могло, бо ніхто не має права грати людьми. Їхніми емоціями, почуттями, долями. 

- Програв кажеш? - на губах Гладуна з'являється зловісна усмішка, а очі спалахують гнівом та ненавистю. - Ну, це ми ще побачимо. Так, і кого б мені з… ваших діточок вибрати для своєї чергової гри.

Він знову нависає над переляканими дітьми та тягне до них свої руки.

- Ні! Не смій!

Моє тіло, як і раніше, не слухається мене і все, що я можу - тільки видати відчайдушний крик. А Гладун тягнеться до маленької дівчинки, яку Максим і Ліза ховають у своїх  обіймах, намагаючись врятувати від цього монстра і...

- Не смій чіпати дітей, - моє серце робить потрійне сальто і заходиться в шаленому радісному ритмі, коли я чую грізне гарчання Антона.

А вже за мить він опиняється поряд із дітьми, закриваючи їх собою.

- Антоне, врятуй наших дітей від цього монстра! Не дай йому забрати їх у нас! - я чую свій відчайдушний крик і відчуваю, як мої очі наповнюються сльозами.

І мабуть, саме через них постаті чоловіків та дітей стають розмитими. А потім перетворюються на легкий серпанок і зовсім зникають, залишаючи в моєму серці страх і розпач.

- Антоне, будь ласка, врятуй їх. Я тебе дуже прошу, — не перестаю повторювати я, хоч мій голос уже зірваний і я не можу кричати.

- Тихо, тихо, моя дівчинко. Нічого не бійся. Я поруч і нікому не дам образити ні тебе, ні дітей, — чую тихий, заспокійливий  голос Антона і... прокидаюся в його теплих, рідних і таких надійних обіймах.